Григорій Решетник переконаний, що попри хейт "Холостяк" зберігає популярність, адже це шоу про справжні почуття Григорій Решетник – незмінний ведучий найпопулярніших проєктів українського телебачення, викладач і багатодітний батько. Пройшовши шлях від озвучування десятків програм до статусу головного ведучого країни, він продовжує задавати стандарти в медіапросторі.В інтерв'ю для Styler Григорій Решетник розповів про шлях до успіху та перші труднощі в Києві, пояснив феномен незгасної популярності проєкту "Холостяк" і відверто зізнався, як вдається зберігати баланс між щільним графіком знімань і вихованням трьох синів у власному будинку.Головне з інтерв'ю:Григорій виріс у Миколаєві у 90-х, із дев'ятого класу працював на ринку, а через шкірну хворобу 12 років навчався вдома. Аби пробитися на ТБ, він паралельно озвучував 15 проєктів у підвалах студій.Успіх "Холостяка" полягає у відсутності других дублів і сценаріїв, а щодо повернення "Холостячки" команда зараз активно працює та шукає головну героїню.Гонорар Холостяка є компенсацією за три місяці паузи в роботі й схуднення на 7-8 кг, а зливи переможниць блогерами не шкодять рейтингам, оскільки глядачі чекають на сам шлях зародження почуттів.Ведучий захистив дисертацію про "Холостяк" як соціально-культурне явище та вже вісім років викладає у своєму рідному інституті.Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі "Wave РБК-Україна". – Ти з Миколаєва. Розкажи про своє дитинство в цьому місті. Чим займалися батьки, як тебе виховували?– Я в любові виріс. У мене повноцінна сім'я: тато, мама і сестричка, молодша на п'ять років, Катерина. Ми виросли в 90-х, я 83-го року народження, і всі ці випробування припали на 90-ті, коли батькам було складно з роботою. У мене батьки без вищої освіти, і вони завжди прагнули дати її нам.Ми жили в приватному секторі Миколаївщини, де було складно зростати в тому плані, що на той час і алкоголізм, і наркоманія, різні виклики були в таких українських містах. Ми в цьому зростали, але батьки допомагали залишатись у системі координат цінностей, і вдалося, як я жартую, вижити в тих умовах.Мама в мене працівниця торгівлі, закінчила технікум, тато зв'язист, кабельщик-спайщик, так спеціальність називається. Вони втратили роботу з розпадом СРСР, але відкрили підприємницьку діяльність і займались реалізацією ковбасних виробів.Я з дев'ятого класу вже працював на ринку, торгував, їздив на цех і мріяв відбутися творчо, стати телеведучим. Я закохався в телебачення, мабуть, у 12 років і сказав батькам, що хочу підкорити Київ, але на той час це були розмови про космос. Не було соцмереж, було п'ять каналів: зароджувався "Інтер", "1+1", "ICTV", "СТБ" і "Новий канал".Я ще й хворів 12 років на шкірне захворювання. Я був гидким каченям, і, можливо, реалізація в публічній площині – це певна компенсація. Через загострення хвороби я не мав можливості ходити в школу, вдома навчався, щоб візуально не лякати інших дітей.Але я завжди відчував щастя, підтримку батьків, зростав у люблячій сім'ї, і я дякую батькам. Це передалося нам, дітям. Мої батьки вже майже 45 років разом, щасливо одружені, зберегли шлюб попри всі виклики. Дитинство було скромним, бідним у чомусь. Було що їсти, але в маминих сорочках іноді в школу ходив, у латочках, а якщо курточку купили, то відразу на кілька років наперед. Так і зростав.– Ти згадав про сестру, і, до речі, про неї ти не так багато розповідаєш. Я взагалі до нашого інтерв'ю не знала, що в тебе є сестра. Чому так мало про неї згадуєш? Це її бажання?– Не знаю, може, просто не питають так часто. Але в мене є рідна сестра Катерина, вона також щасливо заміжня, у неї троє прекрасних діток. Я її дуже сильно люблю, ціную, в нас класні стосунки. Вона теж реалізовується як професіонал у б'юті-сфері. Племінники, племінниця щасливі.– Ти сказав, що підсвідомо завжди бажав публічної професії, щоб компенсувати собі дитинство. Тобі буквально хотілося втерти носа кривдникам, показати, що ви ще почуєте моє ім'я, чи як це працює?– Коли дуже образливо було, мабуть, були такі посили. Але я зараз аналізую, читав літературу, і зрозумів, що це неправильний меседж. Ти не маєш витрачати енергію на когось, ти маєш акумулювати енергію у свої сили. І як тільки ти перестаєш комусь доводити, а це дуже складно, ми все одно постійно відображаємось через суспільство і віддзеркалюємо себе в загальноприйнятих суспільних нормах, але все ж треба доводити самим собі й конкурувати з собою вчорашніми.Але я думаю, що ти хочеш показати й спочатку однокласникам, хлопцям з двору, потім учителям, потім тим, хто на тобі ставив хрест. Чи дівчині, яка відмовила в третьому класі, сказавши, що ти взагалі не мій типаж. Це накопичується, а потім із цими комплексами все життя борешся і намагаєшся відбутися.Адже професія телеведучого – це про лідерство, про впевненість, про те, щоб заряджати інших, вести за собою. Я пройшов довгий шлях до того, щоб збалансувати свою свідомість. Дякуючи Богові, я менше доводив, мабуть, батькам, щоправда, у мене була відповідальність перед ними. Я спочатку вступив на фінансиста в Києво-Могилянську академію, у філію в Миколаєві. Закріпилось у свідомості батьків, що треба вища освіта, бути фінансистом, тоді це було дуже модно.Але коли я приходив на уроки вищої математики, теорії ймовірності, я розумів, що мені складно: сиділи люди, писали формули на дошці, а мене просто розривало від творчості. Я прилаштувався в театр в університеті. А потім ухвалив рішення все кинути, переїхати до Києва і вступити в інститут кіно і телебачення.Григорій Решетник (фото: Styler)– Ти розповідав, що на початку шляху було багато критики, багато відмов. Як ти це пояснював батькам? Вони ж тебе запитують: "Ну що, як там?", а ти не маєш чим похвалитися.– По-перше, ти живеш коштом батьків, і коли тобі вже за 20, все одно вони платять. Стипендію отримуєш, але треба шукати підробітки, виходити в певну самостійність. Ти розумієш, що ти чоловік. Тому тут була така відповідальність хапались за будь-яку можливість. Не брали на кастинги, десь принижували.Хтось із нинішніх колег, коли я проходив практику, казав, що це не твоє, змінюй щось: у мене не було прикусу, я носив брекети, не було правильної артикуляції, вимови. Вони, власне, мали рацію, і вони в цьому допомагали, але в юнацькому віці хочеться все одразу.Мене не брали в кадр, і я почав дуже багато працювати за кадром. Я озвучував проєкти. Я став голосом телеканалу "Інтер", потім голосом "1+1". Потім мене взяли на голос "Танців із зірками". А потім "СТБ" мене затвердив на "Неймовірну правду про зірок". Щоправда, я ще паралельно був режисером на майданчику на "Фабриці зірок" на "Новому каналі". Словом, я працював скрізь, щоб якось відбутись.Дійшло до того, що я одночасно озвучував 15 проєктів. Я переїжджав зі студії в студію, не було мобільних студій. Я в підвалах студійних пропадав по вісім годин, просто свій голос уже не міг чути.– До речі, навіть зараз тебе запрошують на кастинги, а не одразу з пропозицією приходять?– Приходять і з пропозиціями, але не так часто, бо, мабуть, соромляться чи не прийнято, і всі знають, що я, може, не на все погоджусь. Але були запрошення нещодавно, здається, минулого року, взяти участь у кастингу як ведучий.Я не відмовляюсь, бо це для мене певний тренінг. Я знаю, що впораюсь, але йду, щоб вийти із зони комфорту, щоб тебе не зустрічали з квітами, оплесками, а щоб режисер тобі щось підказував. Бо ти це забуваєш.А раніше і руки не туди, і очі, і все не те, і ще висловлюють усі свої негативні емоції з приводу тебе, і це не мотивує, а демотивує. Тепер ходжу на кастинг просто відчути цей драйв і зрозуміти, наскільки ти актуальний, наскільки можеш бути цікавим для різної аудиторії, зокрема YouTube-аудиторії, молодіжної.– Ти на телебаченні понад 15 років, якщо я правильно. На твій погляд, як за цей час змінився наш глядач? Що йому потрібно бачити сьогодні? – Мені здається, справжності, нештучності. Раніше телебачення і взагалі медіасфера були в руках п'яти великих холдингів, п'яти великих продюсерів, які визначали долі. Не було соцмереж, ти був у певному вакуумі. Можна було створити ілюзорну зірковість або тримати тебе й випускати лише в якісь ефіри, і люди тебе так і сприймали.Сьогодні ти можеш зірку побачити в супермаркеті, постійно скролиш її соцмережі. Отримати такий, як колись, зірковий статус, як голлівудські актори, чи цю штучність складніше. Тому треба справжність, треба особистості, і в учасників, і в телеведучих, і в журналістиці, словом, усе про натуральність і реалізацію твоїх талантів.Форматні проєкти живуть. "Україна має талант", "Холостяк" живуть уже років 20, вони змінюються з точки зору реалій, бо зараз ми знімаємо в умовах повномасштабного вторгнення. І це відбивається на емоційному стані учасників, команди, глядачів, усе абсолютно змінюється. Хоча все більше ШІ заполонив нашу свідомість, уже складно відрізнити, де справжнє, де штучне, іде аватарний період.Але так чи інакше особистість завжди матиме значення. Треба бути ще більш чесним, правдивим, справжнім, принаймні якщо це відповідає твоїм внутрішнім цінностям. Глядачі дуже відчувають, де справжність, а де людина награє, бо завжди грати не вдається, десь ти зриваєшся, імпульсивно виходиш за межі образу, і це дуже впливає. Плюс зараз у нас не просто телепрограми, а ціла екосистема: виходить програма, меми, Threads, Instagram, соцмережі, YouTube-проєкт, і воно перетікає одне з одного.Раніше, я пам'ятаю, у перші сезони "Холостяка" був чат на сайті, треба було зайти, зареєструватися, і ми за програму отримували 20-30 коментарів. А зараз за секунду отримуємо тисячі відгуків, коментарів, мемів. З цим треба жити. Це дає додатковий імпульс популярності, впізнаваності, але головне не втратити самих себе в цьому потоці інформації.Григорій Решетник (фото: Styler)– Про формат "Холостяк". Моє найголовніше запитання: коли ми побачимо "Холостячку"? Було тільки два сезони, мегауспішних. Чому немає третього, четвертого?– Ми думаємо над цим, активно думаємо над "Холостячкою". Відчуваємо запит у глядачів, і хочеться повернути цей проєкт, адже він був доволі впізнаваний і популярний серед глядачів. Працюємо над цим. Хочеться, по-перше, знайти найкращу героїню.– Мені здається, щороку, коли ви анонсуєте новий сезон, люди діляться на два табори: хтось за, хтось проти. Але попри це шоу завжди отримує класні показники, і на телебаченні, і в соцмережах: купа обговорень, переглядів. У чому цей феномен? З одного боку, ми ніби сваримо, а з іншого все одно дивимося. – По-перше, вічна тема: кохання, стосунки, почуття. По-друге, справжність. У нас справжнє реаліті, ми дуже відверті з глядачами. У нас немає других дублів, ми не перезнімаємо, не дознімаємо. Як іде, так і показуємо, і все як у житті.По-третє, в нас люди розбираються в коханні, у футболі, в політиці, в театрі. Тут усі експерти: як будувати, цілувати, що дарувати, що сказати. І люди, звичайно, співпереживають, і наші улюблені глядачі з повагою, але вони дають експертні поради. Ми даємо простір для експертності.І по-четверте, вже певне реноме, впізнаваність проєкту, його чекають, це дуже сталий проєкт для українського телебачення. Але найголовніше – чесність перед глядачами. Якби ми почали писати сценарії, репліки, щось вигадувати, були б якісь актори, ролі, ми б просто розвалились, і це було б як дешевий серіал. А тут про справжні емоції, про зародження почуттів, коли справді герої закохуються. Хто б з якими намірами не прийшов, неможливо втриматися.У нас тепер не лише холостяк ухвалює рішення, дівчата мають змогу висловлювати думки. Я дуже радий, що еволюція проєкту дійшла до цього. Тому вічна тема кохання, і тут нікуди без неї.– А ти можеш дати холостяку пораду, наприклад, у стосунках з дівчатами? Чи ти більш відсторонений?– Я даю загальні поради й допомагаю. В останніх сезонах я такий помічник і в хорошому розумінні порадник. Бо в стосунках я взагалі вважаю, що радити щось дуже складно і небезпечно. Я порадник для обох.Я дівчат мотивую, довго працюю над тим, щоб героїні також проявляли ініціативу. У нас стереотипно, що дівчина повинна сидіти чекати, а на проєкті можна не дочекатися свого побачення. Безумовно ділюся своїми думками щодо розвитку подій у будинку наших героїнь. Аналізуючи всю інформацію, я ще й придумую якісь ігри. Дівчата бояться, коли я приходжу до них у будинок, бо я не з порожніми руками, щось принесу.Але остаточне рішення все одно за героями, і тут я можу лише поділитися власними думками, зважаючи на свій досвід, і сімейний, і телевізійний, розповісти якусь історію.Ще дуже важливе правило: якщо є якісь секрети між нами та холостяком чи дівчатами, вони повинні або самі їх розкрити одне одному, або ми будемо мовчати. Наприклад, якщо я знаю, що якась дівчина вже цілувалася з холостяком, я приходжу до будинку дівчат і запитую, чи було щось на вашому побаченні. Якщо дівчина відмовляється і сама не заявляє, то я не маю права влізти в ці стосунки. Сама героїня повинна зізнатись.– Який сезон ти вважаєш найуспішнішим і найпровальнішим? Тобто два різних сезони.– Складно сказати, бо вони для мене як діти. Всіх любиш. Після яскравих бувають менш яскраві сезони. Я не хотів би цими характеристиками ображати учасників. Не завжди глядацький огляд характеризує наших учасників, а вони це візьмуть на себе, і буде непорядно, адже я в добрих стосунках з усіма.Я не боюся втратити ці добрі стосунки, якщо я їм не подобаюсь. Є учасниці, які виходять і пишуть про мене всяку всячину і не дуже добрі слова, але то, мабуть, ті, хто на початку залишає проєкт, і я точно не винен, що вони його залишили.Тому я не прив'язував би рейтинги до успішності чи провальності саме наших героїв, адже тут і відповідальність команди. Ми не знімаємо з себе цю відповідальність. Загалом ми дуже успішні, найпопулярніші, найобговорюваніші. Є великий запит аудиторії на продовження нашого проєкту. Останній сезон із Цимбалюком був просто вибуховим, і я сподіваюся, наступний із В'ячеславом Кравцовим буде не менш вибуховим.Григорій Решетник (фото: Styler)– Говорячи про Тараса Цимбалюка. Ти розповідав, що ви намагаєтеся вибирати героя, який зможе підтримати розмову з дівчиною на побаченні, матиме емпатію, ерудованість, щоб бути обізнаним у різних темах. Але Тарас був доволі стриманим героєм, у нього не було такого спектру емоцій. Мені цікаво, як зрештою дійшли до того, що Тарас Цимбалюк повинен бути холостяком, бо, на мій суб'єктивний погляд, він не підпадав під критерії, які ти називав.– Для нас це теж виклики кожного разу. Хочеться, щоб герої були різні, не хочеться завжди обирати за одним шаблоном. Колись у нас був заморський принц. Зараз глядач потребує людини, яка проживає ті самі обставини, нізвідки не виїжджає, а живе, і їй також болить за Україну. Ми хочемо бути в контексті, знімаємо реалії в реаліті. Раніше просто принц на білому коні прискакав.Я обожнюю Френсіса Метью. Потім і Андрій Скорнєв був, і той самий Сергій Мельник, він грав у Білорусі, приїхав, знімався в Україні. Тобто не всі проживали тут. Макс Чмерковський перший жив у Штатах, знявся в нас і повернувся до Сполучених Штатів. Був такий запит, були інші обставини.Зараз холостяк має тут жити. Тарас прекрасний хлопець, подобається, фактурний, творчий, з таким голосом, менш емоційний. Для когось, може, і емоційний, а якісь дівчата мріють про те, щоб чоловік просто мовчав. Тому дуже багато хто закохався в Тараса.Мені здається, що ми дали йому імпульс, до якого він, можливо, навіть не був спочатку готовий, але життя підкидає ці виклики. Дівчата всі закохались, потім у всіх, хто залишав проєкт, були розчарування. Дуже успішний був сезон. Ставка на Тараса зіграла, і не помилилися наші продюсери, наші експерти, довіривши місце головного героя саме Тарасу.– До речі, Тарас був тим, хто не приховував, що отримував гонорар за участь у проєкті. Це доволі вигідна комерційна історія, звичайно для самого каналу. У чому ви намагаєтеся зберігати щирість, якщо в основі ніби як гроші?– Гроші покладені як додаткова подяка головному герою за те, що він витрачає три місяці свого життя на наш проєкт. Є холостяки, яким гонорар чисто символічний, це наша подяка. Тому що ти цілодобово працюєш, знімаєшся. Іноді вони худнуть одразу на 7–8 кілограмів, бо постійно на побаченнях, і це елементарно складно.Плюс ми розуміємо, що в людей є робота, їм треба це все поставити на паузу, і це певна компенсація. Я не знаю таких випадків, коли холостяк ішов на проєкт лише через гроші, і це була основна мотивація. Взагалі не було жодних розмов у мене з головними героями про фінанси. Це взагалі не про це.Але ми свідомо розуміємо, що коли людина витрачає три місяці свого життя, а в нас багато спонсорів, партнерів, є комерційна частина, то по-чесному буде просто віддячити цій людині. Але це жодним чином не впливає на зародження почуттів.Може виникнути асоціація, бо Тарас – актор і могло скластися враження, що він виконує роль на проєкті. Але ті почуття, ці емоції, ті розчарування і те святкування після фіналу, і які стосунки з фіналісткою були. Я як свідок зародження цих стосунків, можу сказати, що почуття були справжніми. Такі почуття не зіграєш за жодні кошти.Це складно зіграти, і складно прожити ці емоції, потім розставання, і потім після шоу, коли всі мовчать, не спілкуються, розчарування. Тому це така опція вдячності від нашої команди за те, що людина присвячує три місяці свого життя. Є холостяки, які кажуть: "Григорію, ми готові заплатити самі, тільки візьміть мене, я все забезпечу, скільки треба, кому заплатити". Якби ми в це грали, у нас би просто все зламалось. У нас табу немає жодного.– Раніше ви часто знімали за кордоном. Зараз, розумію, неможливо забезпечити виїзд за кордон усій команді. Були помпезні побачення. Відчувалося, що це було дорого. Зараз побачення, на мій погляд, стали більш бюджетні.– Тут комплекс факторів. По-перше, не хочеться бути відірваними від реальності. Хочеться, щоб кожен глядач міг змоделювати це побачення і зрозуміти, що для справжніх почуттів не обов'язково мати величезні можливості. Добре, коли вони є і коли чесно зароблені, коли чоловік може дозволити дівчині або дівчина чоловікові реалізувати всі ці мрії. Тому ми адаптуємося під запити.По-друге, можливості, по-третє, обставини, є технічні моменти, моральні моменти. Ми намагаємося це враховувати. Ми "Холостячку" ще до війни почали знімати повністю в Україні й зрозуміли, що локації мають значення, але найголовніше те, що відбувається всередині. В Україні купа класних місць, де можна реалізувати.Наша прекрасна команда завжди намагається знаходити такі локації, щоб надихало. Навіть хтось влаштовує екскурсії, я колись сам водив екскурсію місцями побачень "Холостяка". Дуже класно, коли вгадують, впізнають ресторан. Тому враховуємо всі обставини, і важливо залишатися в контексті, показувати, що ми тут і зараз.Ми не прилетіли з космосу, ми так само живемо під ракетами, так само ділимо цей біль. У нас є учасники-ветерани, як Олександр Терен, і люди з інвалідністю. Ми в абсолютному контексті.Григорій Решетник (фото: Styler)– Також останнім часом стало традицією, що якісь блогери, інсайдери зливають інформацію або про учасниць до того, як ми їх дізнаємося, або безпосередньо про переможницю. Ви ще навіть не анонсували сезон, а вже розповідають, хто переміг. Правда це чи ні, ми дізнаємося трошки згодом. Як ти ставишся до таких зливів, як команда до цього ставиться?– Якщо одразу оцінювати, то це непорядно, нечесно. У нас команда 250 людей – усі знімають, ми готуємо проєкт для свого телеглядача. Ми інвестуємо величезні кошти, інвестують наші партнери. Ми не знімаємо за державні кошти. А тут якась людина щось десь почула, яка нічого не генерує у своєму житті, просто зливає, коментує, пише дичину, потім спростовує. Її хтось підтримує, вона намагається набивати собі рейтинги в очах суспільства.Спочатку реагуєш, іноді навіть хочеться написати все, що думаєш: спочатку треба щось створити, а потім уже коментувати, зливати. Але на проєкті "Холостяк" будуються цілі кар'єри, запускаються YouTube-канали з оглядами, народжуються блогери, критики, ціла екосистема. Нам це тільки допомагає. Дякуємо за рейтинги, за обговорення, це підсвічує наші перегляди, це додатковий піар, про нас говорять. Тому пишіть що завгодно.Але нашій цільовій аудиторії, моїй мамі, яка просить: "Синочку, тільки не кажи, хто переміг, я хочу дізнатися сама", і всім глядачам, як показують наші огляди, навіть якщо всі скажуть, навіть якщо президент вийде і скаже, що знає, хто переміг у "Холостяку", все одно всі будуть чекати цього фіналу. Бо в нас, мабуть, не про результат, а про шлях.Це про зародження почуттів, про емоції. Навіть хочеться спостерігати потім за тією дівчиною, яка залишає проєкт. Тому всі ці зливи іноді неприємні, але як ти будеш боротися? Подавати до суду, у в'язницю закривати? Нехай пишуть, най Бог їм щастя додасть. Не дуже порядні іноді люди. Але це ніяк не впливає на наші перегляди, і ми ставимося до цього по-філософськи.– А в чому найбільша складність тримати інтригу про переможницю аж до листопада чи грудня?– Зараз ми вже дознімаємо цей сезон, а в ефірі він з'явиться через пів року. Вибір робиться зараз, потім ми стартуємо, потім ще три місяці переглядів. Тобто переможницю глядачі дізнаються через пів року, і цим людям треба десь переховуватися. А вони хочуть побудувати стосунки. Звідси перуки, переховування, життя в різних містах.Френсіс з Оленою жили в одній квартирі. Він орендував трикімнатну на Оболоні, як зараз пам'ятаю, і ми там зустрічались із командою. Вони виходили по черзі, гуляли, надягали перуки, але сусіди все бачать. Постійні обговорення, тому складно зберегти цю таємницю. Але великий респект нашій команді, яка тримає язика за зубами, і ніколи не буває витоків з команди.Можливо, поодинокі, я не хочу ідеалізувати. А та дівчина, яка не отримала троянду, залишаючи проєкт, хоче вилити душу будь-якому блогеру й починає розводити маніпуляції. Це великий виклик, але 15 років ми з цим живемо, думаю, проживемо і далі.– Ти спілкувався з Алексом Топольським? Він зник з медіапростору. Можливо, ти знаєш щось про це, чому?– Взагалі не знаю. Він переїхав на Балі, почав писати, заплутався в мовах: українська, російська, загубився у світосприйнятті, у світогляді. Я його загубив. Я нічого поганого про нього не можу сказати, дякую йому за все, нормальний був хлопець.Я нещодавно Катерину Лозовицьку бачив, питаю, вона каже: "Теж не знаю". Якщо ви знайдете Алекса, напишіть нам. Де знайти Алекса Топольського? Загубився хлопець. Може, це був елемент відірваності: він приїхав з Америки, може, повернувся, не знаю. Нічого поганого про нього не хочу сказати. Він класний, талановитий, харизматичний хлопець, але просто зник.– Ти написав і захистив, до речі, цілу дисертацію про "Холостяка". Розкажи, чому вибрав саме цю тему? Про що ця дисертація і навіщо вона тобі?– Це дослідження проєкту "Холостяк", бо "Холостяк" уже як соціально-культурне явище в Україні. Ми його почали знімати 15 років тому. Розпочалася війна, повномасштабне вторгнення, змінювались президенти, політичні події, а ми продовжуємо знімати "Холостяка". Це щось стале, стабільне, і я вирішив дослідити.Ба більше – дівчата, які народилися під час першого сезону, скоро прийдуть до нас на проєкт, як учасниці. Вони змалечку дивились на мене, і в останніх сезонах учасниці все частіше звертаються на "ви": "Григорій Іванович до нас прийшов".Сміх сміхом, але, по-перше, я вже років вісім викладаю у своєму рідному інституті. Я вступив до аспірантури також давно, і настав час реалізувати себе ще й у науці. Я писав дисертацію, і хотілось бути не відірваним від реальності, а там, де я експерт. Я реально це пройшов, прожив, і всі були мега здивовані – і телеканал, і глядачі – що це можна захистити.Щоправда, і психологи захищають, бо в нас дуже велике наповнення. Я дослідив, як "Холостяк" впливає у світі, як змінюється еволюційно, наскільки змінюється свідомість людей, як впливає емансипація, чи обирає він, чи вона. Це така велика робота, і я радий, що отримав багато класних відгуків, бо вона осучаснена, не відірвана від реальності. Я справді прожив цю дисертацію, а не просто десь почув, побачив.– Викладання в університеті. Про що для тебе ця робота? Це точно не про заробіток, я так бачу, це про закриття гештальтів.– Безумовно. Я читаю тренінги, майстер-класи, публічні виступи, займаюсь індивідуально з людьми: як їм поводитись, як не боятися публічності. Є в мене різні кейси: і бізнесмени, і співачки, і колись зі Златою Огнєвич займався. 15 років тому я був її індивідуальним викладачем. Вона готувалась працювати на радіо, і її покликав продюсерський склад. Ми це згадували.В інституті я був старостою групи, потім таким зірковим і успішним. Просто на моїй історії можна будувати шлях, розповідати. Я не просто теоретик, а практик. Тож коли запросили викладати в інститут, я захотів ділитися знаннями зі студентами, підтримувати, допомагати, якось на практику влаштувати.Багато пишуть, зараз не так багато опцій, але я знімаюся і в їхніх дипломних роботах. Словом, як колись допомагали мені мої викладачі та вірили в мене, так я зараз хочу допомагати дітям і залишити щось після себе, жити не лише для себе, а й для цих людей. Вони дивляться, бачать мене, можливо, мій шлях їх мотивує, і для мене це дуже важливо.Григорій Решетник (фото: Styler)– Ти багатодітний батько, велика класна родина, рольова модель сім'ї в українському шоубізнесі. Чи було доводилося тобі від чогось відмовлятися заради сім'ї, наприклад, у кар'єрі? Така самопожертва тобі притаманна?– Я ніколи на терези не ставив, бо для мене сім'я – це основа і моє щастя, але водночас я хочу реалізовуватись як професіонал. Для мене це важливо, і, думаю, для моєї сім'ї також. Доводиться відмовлятися, розставляти пріоритети, поки діти маленькі, на користь сім'ї. Доводиться відмовлятись від проєктів, часом від відряджень, від багатьох речей, які дали б імпульс ще більшого кар'єрного зросту.Але я розумію, що зараз потрібен більше дітям і сім'ї, тож просто розставляю плюси та виділяю пріоритети. Щоправда, я багато працюю, але для мене це кайф. Сьогодні я о сьомій ранку прокинувся, завіз дітей до школи, потім готувався до інтерв'ю, приїхав на інтерв'ю, ввечері заберу дітей. Вчора до 23-ї робили домашні завдання.Я повністю включаюсь у процес, бо боюся пропустити момент, коли скажеш: "Діти виросли, а я не помітив". Для мене це дуже болісно, тому я займаюся вихованням. Основний акцент все одно на моїй улюбленій дружині Христинці. Вона повністю володіє всією інформацією про гуртки, вчителів, репетиторів, школи, знає форми, а я, мабуть, менше, але інтегрований повністю.Щодо роботи: хтось жертвує цінностями, принципами, будує кар'єрне зростання на непорядних речах і непорядно ставиться до рідних, близьких, жертвує родиною. Я вже мовчу про дружину, яка чекає, про дітей. Для мене це дуже боляче, це ні до чого доброго не приводить. Не хочу засуджувати людей, так склалися обставини, треба дуже довго аналізувати.Я сімейна людина, і найголовніше, що це придумано не для Instagram. Я один з перших почав заявляти, що я одружений. Продюсери, до речі, спочатку хвилювались із цього приводу, мовляв, чого я так рано одружився?Раніше був стереотип, що ведучий має бути молодий, з певним асоціативним рядом, щоб глядачки закохувались, притягувати аудиторію. Тоді багато ведучих не зізнавались, що в них є сім'я, діти. Це про еволюцію телебачення. І жили двома обличчями, двома ролями, іноді не за власним бажанням.– Три сини, у кожного різний вік, свої інтереси, до кожного різний підхід. Чи є між ними ревнощі, боротьба за увагу батьків?– Максимально намагаємося робити все, щоб не було. Любимо однаково всіх трьох, сваримо і хвалимо всіх трьох. Це як три пальці на руці: один болить, і болить вся рука. У наших дітей, сучасних, є більше того, що було в нас у дитинстві, і менше якогось прагнення. Вони хочуть реалізуватися, але базові потреби в них закриті.Я сьогодні зранку віз дітей на машині, а сам пересувався або пішки, або громадським транспортом, або вночі бігом, щоб втекти. Ми багато для цього працювали, щоб були можливості. Ми працюємо для того, щоб дітям щось дати й допомагати іншим дітям, не лише своїм. У них є стартова позиція, і вони вже мають реалізовувати. Поза цим ми займаємося їхнім вихованням, даємо класне навчання, вони займаються спортом.Дмитро грає в "Динамо Київ", займається активно. Іван займається комп'ютерними технологіями. Олександр – найменший, йому п'ять років, але він уже вчиться в першому класі, ще шести немає. Він два роки вчився в підготовчому класі, він прогресивний, відповідальний хлопець.Хочемо, щоб вони відбулися й почувались щасливими, успішними. Їм складніше, бо коли ти йдеш із татом, він постійно з кимось фотографується, їх порівнюють, уже дітей впізнають, і цей тягар відповідальності, мабуть, є, але ми максимально намагаємося його нівелювати, щоб вони розпочинали свій шлях самостійно.– Як публічність вплинула на ваші стосунки з дружиною? Мені здається, широка відомість прийшла, коли ви вже були давно в шлюбі. – Десь з народженням дітей, може, з перших обкладинок, перших знімань, років 10–13 тому. Різні бувають періоди: і сварились, і з'ясовували стосунки, і були різні фінансові можливості.Ми довго жили на орендованих квартирах, ще й з дітьми. Було таке, що дах тік, така напівдепресія. Я кажу, що чоловікам завжди легше втекти в такі моменти, і багато хто біжить. А ті, хто залишається, проживає це з дружиною. Потім війна, Майдан, потім повномасштабне вторгнення, і це дуже сильні емоційні виклики, які розбивають сім'ї, розривають стосунки. Але складні часи зближують.Публічність впливає, але все одно ми намагаємось триматися, залишатися найближчими друзями одне для одного, і це допомагає. І не жити задля того, аби дуже подобатися суспільству, імітувати, грати на почуттях, штучно створювати якісь інформаційні приводи, це не про нас.Для мене принципово важливо відповідати за свої слова, вчинки, хто б там що не вишукував і як би не намагався тебе принизити, прибити.– Ви не так давно переїхали у власний будинок. П'ять років ви його будували, так?– До війни придбали ділянку і п'ять років будували. Думали, що побудуємо швидше, бо до війни в мене було сім проєктів, потім трошки менше, і в усіх усе змінилося.Я не хочу скаржитися, але добре, що ми його вже майже добудували. Будинок – це та річ, яку потрібно постійно добудовувати, завжди щось робити. Але ми переїхали в сімейне гніздечко, і для мене це закритий гештальт.Ми жили у своїй квартирі, потім продали, жили на орендованих. Були різні варіації, переїжджали ближче до школи, але мріяли про своє житло, і це важливо для дітей. І так, живемо у своєму будинку, живемо в Україні, постійно в Україні. Багато хто орієнтується на нас і питає, чи ви тут, чи збираєтесь кудись їхати. Кажемо, що хочеться жити в цій країні.– У скільки вам обійшовся будинок, якщо не секрет?– Ой, дуже дорого. Не хочу. Ділянка була ще до війни, потім почали будувати. Усе в порівнянні, але це великі гроші, з урахуванням зростання цін. Але в нас симпатичний, красивий будинок, і я радий, що це всі зароблені гроші. Жодної політики, жодних темних справ.– З усіх твоїх інтерв'ю, які я передивилась, у мене складається чітке враження, що ти дуже багато віддаєш: родині, роботі, батькам, друзям, кому завгодно. А що ти робиш саме для себе? Є в тебе якісь ритуали, непорушні принципи, щось суто для себе?– Немає. Я бачу своє щастя в сім'ї. Друзі часто кличуть кудись пограти у волейбол, на рибалку з'їздити. На даному етапі життя такого немає. Я або з сім'єю, або на роботі. За весь період рази два виривався кудись, така хлоп'яча тусовка була.Причому я тішусь, коли моя дружина кудись їздить із подружками, і всі дивуються, як я відпускаю. Вона може за кордон полетіти на день народження до подруг чи просто по Україні. А в мене бувають чоловічі посиденьки, але запланованого хобі свого немає. Я все через сім'ю.Не знаю навіть, чи є в мене запит на це, але я відчуваю себе щасливою людиною і не шукаю спеціально хобі. Сьогодні день чогось свого немає, але в усьому я отримую задоволення. Можливо, я міг би ще більше чогось досягти, можливо, по-іншому склалась би доля. Є в мене амбіції рухатися далі, величезні. Але такої віддушини, щоб завтра поїхати на футбол і все покинути, немає. Зараз усе через призму сім'ї.Григорій Решетник (фото: Styler)– Ти людина, яка, здається, має все. А про що мрієш?– Я вдячний за те, що маю, і намагаюся кожного дня дякувати. Якщо про особисті мрії, то основна мрія, звичайно, щоб в Україні настав мир, перемога, щоб перестали гинути найкращі люди, і щоб кляті сусіди забралися геть. Це глобальна мрія.А особисто я мрію про реалізацію власних проєктів, де я буду не лише телеведучим, а й, можливо, продюсером. Я розумію, що не молодшаю, але сподіваюсь ще довго залишатися в ресурсі. На телебаченні для мене все одно важлива публічна реалізація, але хочеться реалізовувати та продюсувати проєкти. У мене досі немає свого YouTube-каналу, а в багатьох вже є. Я не маю, бо ще не знайшов у собі цього імпульсу.Можливо, через те, що я дуже потрібний у популярних проєктах на телебаченні й тут не компенсую. Але я багато працюю. З кожним роком хочеться залишати щось після себе, щось робити для людей. Я давно мотивую людей, надихаю їх і багато відгуків отримую. Хочеться ще більшої реалізації цих внутрішніх посилів для людей.