Лариса Руснак ділиться, що переосмислила непрості стосунки з мамою та дуже їй вдячна за все, що мама дала доньці Лариса Руснак пройшла шлях до народної артистки, легенди українського дубляжу та впізнаваного обличчя телебачення. Вона свідомо обирає сміливість замість комплексів, не боїться бути недосконалою та відверто переосмислює власне життя, професію і стосунки з близькими через досвід втрати й війни.В інтерв'ю для Wave RBC.UA Лариса Руснак розповіла про перші кроки на сцені, роботу над глибокими ролями у виставі "Одіссея" і фільмі "Хатник", а також поділилася особистими переживаннями після втрати матері та власними секретами збереження внутрішньої енергії.Головне з інтерв'ю:Отримавши головну роль у 21 рік, акторка пройшла довгий шлях до усвідомлення того, що відмови на кастингах – це не свідчення некомпетентності, а лише робочий досвід.У виставі "Одіссея" Івана Уривського Лариса втілює узагальнений образ матері, яка чекає, переплітаючи класичну драматургію з болем сучасного Маріуполя.Заради ролі 80-річної баби Тоні у фільмі "Хатник" артистка сама просила продюсерів про проби, довівши, що в професії важливо позбуватися застережень та комплексу недосконалості.Попри те, що її голосом говорять Анджеліна Джолі та Кейт Бланшетт, акторка відверто називає гонорари в дубляжі "копійками" і сприймає цю роботу насамперед як професійний тренажер.Переживаючи болісну втрату матері, Лариса переосмислила стосунки з рідними, а внутрішній спокій і форму підтримує завдяки йозі та принципу "робити свою справу".Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave.– З чого починалася ваша акторська кар'єра, які були перші кроки?– Я вступила в театральний інститут, а потім – у театр Франка. І досі там. У театрі я починала дуже активно. Хоча грала все: всі масовки були мої, але майже одразу я отримала головну роль – Благочестиву Марту. У нас саме прийшов момент, коли трохи старші акторки почали вагітніти, і їх треба було замінити.– Скільки вам тоді було років?– 21.– Це нормально для акторського середовища – отримати головну роль так рано? Як ви це сприймали – це був вау-ефект чи очікувано?– Звісно, вау-ефект – метелики всередині, феєрверки, радість.– У моїй професії попри багато переваг є великий мінус – багато відмов. А як щодо вас – чи було багато відмов на вашому шляху?– Звісно, коли пробуєшся і тебе не затверджують на роль, це часто. Поки не звикла, було дуже складно. Я переживала, що зі мною щось не так, що я погана акторка, і мене більше ніде не візьмуть. Мозок ще не сприймав, що ти просто можеш не пасувати до ансамблю, до партнера, що є пріоритети в головних ролях, і це не обов'язково говорить про некомпетентність чи те, що ти погана акторка.Минув час, поки я це твердо усвідомила. Це досвід. Ти вже знаєш, що робити в одних випадках, а бувають випадки, до яких ти просто не готова. І, чесно кажучи, згодом я навіть радію таким випадкам, бо вони підштовхують до нових нейронних зв'язків.– Чи справді траплялися моменти, коли в грубій формі вказували на недоліки чи дрібні деталі, які взагалі не стосуються роботи?– Бувало таке, що здавалося несправедливим стосовно мене, і тоді це так не сприймалося. Але зараз є внутрішня сила духу, яка допомагає дивитися не лише на справедливість щодо себе, а й допустити думку, що, можливо, справді щось не те з тобою.Часом це дуже складно, особливо в піковий момент, коли здається, що все очевидно і правда на твоєму боці. Але треба видихнути, відскочити від ситуації й, можливо, там є твоя помилка. Треба допустити, що ти теж можеш бути неправою.– Поговорімо про ваші прем'єри в кіно та театрі. Насамперед у театрі це "Одіссея" Івана Уривського.– Це друга робота з Іваном. Першою була "Марія Стюарт". Тут я говорила б більше про виставу, ніж про свою роль, бо тут немає такого вибудованого характеру. Це узагальнений образ матері. Я намагалася втілити ту маму, яку собі уявляю, бо знайома з багатьма матерями, які чекають.– Уточнимо: за основу взято "Одіссею" Гомера, але вплетено сучасний контекст – Маріуполь, 2022 рік.– Так, драматургія Олексія Дорічевського на основі Гомера, але про Маріуполь і про його захисників. Я можу принести в цей заданий режисером малюнок лише свою енергію і внутрішній стан, бо це доволі статична історія.А статична історія часом буває набагато складнішою й виразнішою, ніж та, де ти маєш можливість ззовні та внутрішньо вибудовувати різні переходи. Але якщо цю статику наповнити енергією матерів, які шукають дітей, б'ються головою об стіну, щоб дізнатися бодай якусь інформацію, і часто наштовхуються лише на бюрократію та "ми нічого не можемо зробити" – це доводить до божевілля.Але ці жінки надзвичайно сильні. Для якихось зовнішніх проявів тут майже немає місця, і, мабуть, для цієї історії воно й не потрібне.Лариса Руснак (фото: Wave RBC.UA)– Фільм "Хатник". Наскільки я розумію, він уже знятий. Це історія про дім, родину, коріння. Коротко для глядачів про сюжет: дівчина хоче продати будинок батьків, щоб виплатити борги за власну кав'ярню. Коли йде оглянути дім, зустрічає там хатника, і він робить усе, щоб вона не продала цей будинок. Що для вас особисто означає поняття дому сьогодні?– Для мене дім – це місце, куди можна сховатися, як равлик у мушлю. Хоча в "Одіссеї" в нас є персонаж, який каже: "Ти не сховаєшся. Де твій дім? Там уже нікого немає, там усі зайняті своїми справами, про тебе забули. Дім – це ти". Але все одно є місце, куди біжиш, коли втомлений, і в мене є моя квартира, місце, де можна тихо помовчати.– Для багатьох дім – це ще й люди. А вам краще на самоті?– Мені краще самій, я люблю бути сама.– Розкажіть про вашу роль у "Хатнику".– Для мене це була провокація, а я завжди люблю щось нове, моя професія якраз про це. Я щаслива, що на мені не приліплено амплуа. Люблю експерименти, і тут був один із таких: я зіграла бабу Тоню, сусідку. Не можу все розказати, але це прекрасна баба Тоня.Спочатку мені не вірили: я випадково зустрілася з продюсером і сказала: "Спробуймо". Він мені: “Та ну! Там бабка 80 років”. А йому кажу, що вже в театрі грала таке. Мені зрештою дали можливість це втілити. Як мені сподобалося це грати!Я знаю свою бабусю, знаю таких людей, з яких можна це змалювати, і бавитися в це, ставати всередині вільною, виконуючи задум режисера. Раніше я б посоромилась просити роль сама. Вважала, що це якось непристойно, треба, щоб мене попросили.А зараз я б цього досвіду хотіла в минуле, була б сміливішою, розуміла б, що не варто триматися умовних забобонів: хочеш зіграти роль – іди й проси. І тобі не заважають комплекси щодо власної недосконалості, робиш, бо тобі довірили, і можеш собі це дозволити.– Мені сподобалось, як ви сказали, що у вас немає на лобі написаного амплуа. Як ви на всі ці ролі знаходите щось у собі?– Мені дуже подобається пробувати. Наприклад, у "Марії Стюарт" поставили завдання, і перше, що спало на думку, – образ королеви, замотаної в правила, протоколи, стереотипи. Я прийшла на репетицію в підборах і спідниці – для мене це вже виклик. Це залишилося у виставі, бо там йшлося ще й про будинок моди, і це було логічно.Тобто рішення народжується саме тоді, коли треба розв'язувати конкретне завдання та потрібно зробити крок у цю прірву.З бабою Тонею теж треба було "умитися", знайти пластику. Думаю, в багатьох випадках мені допомагає те, що я люблю танцювати. Володіння тілом мені навіть легше дається, ніж словом, хоч словом я теж заробляю гроші. Мені комфортно, коли рух недосконалий. Я не балерина, і мені не соромно бути некрасивою в русі, а просто йти за ним.Лариса Руснак (фото: Wave RBC.UA)– Давайте ще про "Петрика П'яточкіна". Стрічка ще знімається, але вже збирає навколо себе купу коментарів. Люди пишуть, що вона нібито занадто американізована. Як ви це відчуваєте?– У нас, на жаль, загальний стан суспільства зараз дуже пригнічений, і ми готові будь-що хейтити просто тому, що нам погано. Щойно щось яскраве блисне в очі, реакція: "Ой, ні, тільки не це". А мені здається, що це якраз ліки, позитив, який зараз потрібен.Там ідеться про хороші, виховні речі. Я сприймаю цю історію як ліки, як пластир, як обійми, вона не агресивна. Але ми на все реагуємо з болем і страхом, що в нас сидять, і просто транслюємо це незалежно від об'єкта. Комусь не подобається, а це фантазія, казка, яскравість, добро; там немає вульгарності чи поганого ставлення до людини. Просто людям зараз важко, і реагують по-різному, хоча, я певна, не всі так.– Поговорімо про ще одну важливу сферу вашої роботи – дубляж. Найцінніше тут, мабуть, те, що ви долучилися до нього ще на самому початку. Розкажіть, як усе починалося.– Починали ми з озвучок, дубляжів ще не було. Озвучка – це коли поверх оригіналу накладається переклад без емоцій. Не дуже люблю зараз наводити приклад "Друзів", бо він знову став модним і викликає позитивні емоції в тих, хто впізнає. Я озвучувала там усіх жіночих персонажів.Хоч вони й дуже різні, воно якось склалося: ти не заважаєш персонажу грати, чуєш його, стаєш легшою, входиш у його ритм і тембр. І хоч персонажі відрізняються, це все одно не дубляж, а легенька озвучка на відчуттях. Це були наші тодішні "дослідження". Озвучки й досі існують, і це добре.Зараз є багато різних студій, і не всі роблять роботу якісно. Але головні наші студії дуже стежать за якістю кастингу, добором за тембром, характером, енергією. Тепер це часто відстежують і самі студії-виробники фільмів: вони затверджують акторів дубляжу, і зараз важливо, щоб вік акторки дубляжу приблизно збігався з віком акторки в кадрі, раніше про вік так не питали.– В'ячеслав Хостікоєв розповідав, що є неофіційним голосом Тімоті Шаламе в Україні. А ви офіційний голос Анджеліни Джолі, Кейт Бланшетт та інших?– Я б не назвала це "офіційним". Я нічого не підписувала, жодного договору немає, це просто домовленість зі студіями.– Чи впливає якось на вас те, що ви дублюєте таких всесвітньовідомих акторок? – Це дуже приємно, звісно, але я вже давно до цього звикла. Мене тішить причетність до цього, хоча ми часом занижуємо собі вартість.Але я не применшувала б. Якщо ми робимо свою роботу на всі сто, а то й більше, ми гідні визнання. У світі скільки українців досягли неймовірної реалізації й визнання, і до нас ставляться так, як ми самі себе відчуваємо. Мені здається, це теж свого роду емоційний інтелект, який варто виховувати.– Дозвольте торкнутися комерційного питання в дубляжі. В'ячеслав Хостікоєв розповідав, що за дубляж Тімоті Шаламе у "Дюні" отримав, здається, три тисячі гривень. Ви дублюєте всесвітньовідомих акторок. Чи це приносить відповідні прибутки?– Це дуже маленькі гроші. Не варто навіть це обговорювати з фінансової точки зору, це буквально копійки за величезну кількість часу й акторського досвіду. Але з іншого боку мені це дуже подобається як тренаж, коли ти здатна перекидатися, ставати іншою, заходити в персонажа зсередини.Дуже люблю мультики, там можна дозволити собі все, бавитися з голосом, як інструментом. Я також дуже люблю співати, хоч і не так часто це використовую. Ти не можеш бути всім. Драматичний актор – це той, хто вміє все потрошку. І дубляж я теж використовую як тренажерку.– Часто буває, що актори також працюють на телебаченні як ведучі. У вашому випадку це була "Лото-Забава" протягом 18 років. Ви ж паралельно грали доволі глибокі, драматичні ролі в театрі. Як ви це поєднували: там легка розважальна історія, а в театрі зовсім інша енергія? Чи не було неприємно, що люди асоціювали вас саме з "Лото-Забавою"?– Був такий період, коли мене впізнавали лише через це: щонеділі показують обличчя, його неможливо не запам'ятати. Певний час було важко і в кіно, доводилося переступати через цей образ чи ховатися в інші характери.Був період, коли я багато грала жінок, залежних від алкоголю, тікала будь-якими способами від образу дівчинки з "Лото-Забави". Але з часом це минуло, як і все в житті.– Коли ви йшли на цей проєкт, це було більше бажання заробити чи розвиватися як телеведуча?– Просто бажання спробувати щось нове. Це затягнулося на 18 років, бо весь час тримає у формі: прямі ефіри, шість камер, люди, треба щоразу вчити текст – це теж свого роду тренаж.– А що для вас означало закриття проєкту "Лото-Забава", адже це сталося не з власного бажання?– Мені просто сказали: "Все, ти більше не ведеш". Раптово, в один день. Було дуже боляче, мені навіть подарували годинник, як пенсіонерці. Це відчувалося, як втішний приз. Причину так і не пояснили.Одного ведучого залишили, а замість мене почали шукати молодих дівчат, і з'явився цей внутрішній "черв'ячок", що зі мною щось не так. Я тоді вирішила, що доведеться поступово "повзти на цвинтар".– Я також читала версію, що вас могли прибрати через громадянську позицію, яка не збігалася з поглядами керівництва. Можете підтвердити чи спростувати?– Не знаю, мені про це ніхто не говорив. Може, й так, а може, й ні.– Що для вас сьогодні успіх?– Можливість реалізуватися, робити у своїй професії максимально те, що хочеш.Про втрату мами– Я знаю, що ви кілька тижнів тому втратили маму. Прийміть мої співчуття. Якщо дозволите, кілька запитань про неї. Скільки їй було років?– 83.– Коли мама пішла, це якось вплинуло на ваше сприйняття життя?– Дуже сильно. Сталася переоцінка, трансформація в ставленні до неї. В останній місяць її життя я саме випускала "Одіссею", і був дивний випадок. Ми репетирували сцену пекла, куди потрапляє мати Одіссея після смерті. Усі події відбуваються на острові Ітака.Спочатку режисер придумав, що це повинна бути сцена на пляжі. Я відпрошувалась із репетицій на кілька днів, бо мамі в Одесі ставало гірше й треба було допомогти братові. Брат саме зробив ремонт у будиночку для батьків, подвір'я огороджене стінами, все ще завалене сміттям після ремонту, стіни з ракушняка побиті.Я почала прибирати, витягати бур'яни, складати сміття в мішки й раптом помічаю на вікнах сараю напис "Ітака". Пояснення знайшлося просто: колись брат працював у клубі з такою назвою, займаючись звуком і світлом. Але все одно яка ймовірність, що це слово опинилося саме там і саме в той момент? Дуже містична історія.Лариса Руснак (фото: Wave RBC.UA)– Що сьогодні ви відчуваєте в собі від мами?– Дуже багато. Мама була дуже енергійна. Вона Козоріг, а я Водолій, і тато теж. Хотіла б бути більше схожою на тата, але відчуваю в собі мамину впертість: установку, що працювати треба завжди, не можна сидіти без діла, навіть у чистій квартирі я починаю щось прибирати.Її енергія, бажання досягати того, чого хочеш, – "бачу ціль, не бачу перепон" – це від мами. Я дуже їй вдячна за все, що вона мені дала.– Ще раз співчуваю вашій втраті. Дякую, що ви так відкрито про це говорите. Думаю, в такий час втрат важливо вміти говорити про свої почуття.– Так, це нам дуже потрібно: не ховати, а говорити в той момент, коли відчуваєш. У момент її відходу я відчувала страх і небезпеку, але все змінилося, коли я три дні й три ночі простояла на колінах біля мами, поки вона відходила. Я відходила лише в туалет чи щось поїсти.Було страшно, аж поки не запросили священника, і якось відпустило. У якийсь момент я несподівано для себе сказала мамі: "Мамочко, не бійся, я поруч, тримаю тебе за руку. Все нормально, ти не сама, і там теж будеш не сама, там на тебе чекають". Не знаю, звідки взялися ці слова, але дуже сподіваюся, що їй там добре.– Це справді важко, розумію. Ми говоримо й проявляємо почуття так, як вміємо в цей момент. – Так, бо завтра все може змінитися. Ситуації змінюються, і не знаю, чи ми взагалі якось на це впливаємо, крім бажання жити. Це як травинка, що проростає крізь асфальт: вона не думає, що зверху асфальт і не проб'ється. Вона просто б'ється.– Батько з братом зараз на Одещині, яка теж часто потерпає від обстрілів. Як вони там живуть?– Вони переїхали з татом у Подільське, де раніше жили батьки. Там є хата з подвір'ям, криницею і великою грушею. Брат каже мені, що вони з татом стали неймовірно близькими, хоча раніше не були. І ми з братом раніше не були такі близькі. Але тепер мене вразило його ставлення до батьків.Ми виросли окремо, він в Одесі, я в Києві, різні життя, різні заняття. У нього теж сцена, але він займається технічною справою. А зараз ми говоримо щодня по кілька разів, і він каже: "Ляля, я відчуваю, що проживаю найкращі дні свого життя. Тато сидить під грушею біля криниці, а я кошу траву. Зараз готуємо вечерю, купив два стейки, будемо смажити з татом на мангалі".А потім тато хвалить: "Лялечко, як смачно Сергій зробив". За такі миті щастя, які ми зазвичай пробігаємо повз, справді можна все віддати.Звісно, бувають непідйомні випробування, але побачити рай у тій самій ситуації – це наш вибір, хоч і не завжди впевнена, що ми взагалі його маємо. Хто вирішує, ким ми є, – це головне питання. У "Одіссеї", до речі, є репліка: "Згадай, хто ти".– Якщо я правильно пам'ятаю, Одіссей теж довго шукав дім, роками плавав морями. У цій біганині, про яку ви згадуєте, що для вас сьогодні внутрішній компас, внутрішній спокій?– Як казав колись мій викладач у театральному інституті: "Робіть свою собачу справу". Займайтеся тим, у чому можете розвиватися.Пам'ятаю ситуацію: я, ще молода й дурна, втрутилась у розмову художниці з режисером про костюм, сказала щось на кшталт "їй це не пасує". Вона глянула на мене й відповіла: "Ми розберемося". Я дуже вдячна за цей урок.Займайся своїм. Учи текст, роби свою роботу, не лізь у чужу. Це, мабуть, і є мій компас: коли не знаю, де рятуватися, починаю робити те, що звично, – це моя робота.– Вам 64, і маєте неперевершений вигляд. Прекрасна форма, настрій, молодість мозку, енергія просто ллється. Розкажіть, як ви стежите за формою, чи є якісь правила?– Правил немає. По-перше, дякую генетиці. По-друге, люблю танцювати і йогу. Йогою почала займатися десь у 46. Спочатку через гіпервідповідальність, яку виховала мама, я "долала" перші тренування, ніби комусь доводила, що можу.А зараз це перетворилося на потребу тіла розтягнутися, бути вільним, не закутим, і я вже знаю, що мені допоможе. Ходжу на йогу тричі на тиждень, хоча бувають перерви через знімання чи життєві обставини. Зараз, наприклад, після прем'єри й після втрати мами була двотижнева перерва.Колись хотілося комусь довести, що я ще це можу, здаватися кращою за інших. А тепер я вже нікому нічого не доводжу, і навіть собі перестала. Це перетворилося на насолоду й задоволення – робити те, що мені добре.Лариса Руснак (фото: Wave RBC.UA)– Які у вас є правила в харчуванні?– Я не їм м'яса, але рибу можу з'їсти. Був період, коли не їла ні риби, ні м'яса, ні яєць, ні молочного. Зараз просто без м'яса, так набагато легше жити. Був період і без цукру, але зараз лише зрідка в каву додаю.