Відомий кінорежисер та продюсер Олексій Комаровський пояснив, чому українські режисери знову і знову обирають одних акторів Олексій Комаровський за останні роки встиг випробувати кіноіндустрію з усіх можливих боків: від роботи режисером до оцінювання проєктів у ролі експерта грантової програми "Тисячовесна".В інтерв'ю для Wave RBC.UA Олексій Комаровський пояснив, чому блогери-мільйонники не зможуть витіснити професійних акторів, розвіяв міфи про кумівство та ейджизм у кіно, поділився досвідом оцінювання грантових заявок і розповів, чому українському кінематографу потрібна державна підтримка під час війни.Головне з інтерв'ю:Для міжнародного прориву вітчизняному кінематографу не вистачає масштабних бюджетів, універсальних історій, зрозумілих іноземному глядачеві, та системної міжнародної дистрибуції.Головні причини відмови в програмі "Тисячовесна" - це неуміння чітко пояснити актуальність ідеї, необґрунтований бюджет та брак впевненості у спроможності команди реалізувати задум.Держава повинна фінансувати кіно та культуру, адже це боротьба за увагу, свідомість і національну ідентичність. Навіть у режимі тривалої війни індустрія має продовжувати системно працювати.Бажання працювати з перевіреними акторами – це світова практика, оскільки вони гарантують результат, а їхні обличчя є важливим фактором для глядацького вибору. Проте нові таланти з'являються постійно, коли збігаються роль, момент і рівень майстерності.У 95% випадків на головну роль продюсери й режисери обирають професійного актора. Залучення медійних осіб або блогерів – це виняток, який має бути виправданий конкретною концепцією чи біографічною історією.– Якщо на одну роль претендують професійний актор і блогер-мільйонник, кого зрештою вибере продюсер і чому?– Поставмо питання інакше. Якщо на роль журналіста претендують професійний журналіст і блогер-мільйонник, кого візьме видання? Думаю, це залежатиме від конкретної людини, завдання і жанру проєкту. У кіно приблизно так само.Але якщо говорити в цілому, то в 95% випадків, особливо коли йдеться про головну роль, вибір буде на користь професійного актора.Є умовні 3-5% проєктів, коли сама історія чи концепція будуються навколо конкретної медійної персони. Тоді блогер, музикант чи інша відома людина може бути органічним вибором. Класичний приклад – Емінем у "8 милі": він не був професійним кіноактором, а фільм значною мірою побудований навколо його біографії та близьких йому середовища та досвіду.Сьогодні є й професійні актори з мільйонними аудиторіями в соцмережах. Іноді це додаткова перевага, але кількість підписників ніколи не замінить відповідності ролі та професійних навичок.Тому для мене професійний актор у головній ролі – правило. Медійна людина – виняток, для якого має бути конкретна творча причина.– Чому в українських фільмах і серіалах ми досить часто бачимо той самий пул акторів? Це брак нових талантів, лінощі кастинг-директорів чи страх продюсерів ризикувати?– Я б порівняв кіноіндустрію з потягом кінозірок: у ньому сто місць, а охочих сісти – сотні тисяч.Певна кількість щасливчиків їде в цьому потязі від станції А до станції Б: кілька років або десятиліть вони найбільш популярні, їх хочуть бачити глядачі, їх запрошують у нові проєкти. Потім хтось виходить, його місце займає інший – і потяг їде далі.Саме те, що цих місць мало і вони не даються назавжди, значною мірою й створює феномен кінозірки. І це не лише українська історія. Леонардо Ді Капріо, Енн Гетевей, Тімоті Шаламе, Зендея, Емма Стоун та інші зірки так само постійно з’являються у великих світових проєктах.Не треба забувати й про глядача: знайомі актори залишаються одним із факторів вибору фільму.Нові таланти є, їх постійно шукають. Але неможливо знайти талановиту людину і терміново створити під неї фільм. Фільми створюються не під акторів – вони створюються для глядачів. Навіть дуже талановитий актор може довго чекати саме свого персонажа.А щодо страху ризикувати – сьогодні в Україні ризик супроводжує будь-яке кіновиробництво. Взяти відомого актора – один ризик, невідомого – інший.Наприклад, у своєму наступному фільмі "Перший раз" я планую багато нових облич, особливо серед молодих акторів. Нові імена обов'язково з'являтимуться – просто для кожного мають зійтися талант, роль і момент.– Наскільки прозоро сьогодні проходять кастинги в Україні? Чи є в індустрії кумівство та знайомства, які вирішують більше, ніж вдала проба?– Кастинг фільму – це не державний тендер, тому поняття "прозорість" і "кумівство" тут не зовсім коректно використовувати.Режисер і продюсер збирають творчу команду відповідно до власного бачення. Один режисер оголосить відкритий кастинг на всю країну, інший запросить десять конкретних акторів, а третій напише роль під одну людину. Це різні творчі методи.Я, наприклад, для фільму "Перший раз" планую відкритий національний кастинг. У попередніх проєктах я також проводив кастинги. Це мій підхід, але він не має бути обов'язковим для всіх.Щодо знайомств – звичайно, вони є. Кіноіндустрія в усьому світі складається з людей, які багато разів працюють одне з одним. Скорсезе повертається до Ді Капріо та десятиліттями працював із Де Ніро. Вуді Аллен неодноразово знімав Скарлетт Йоханссон, Тім Бертон – Джонні Деппа, Крістофер Нолан – Майкла Кейна.Це не кумівство, а творча довіра. Якщо режисер знає можливості актора, його темперамент і бачить його у наступному персонажі, природно захотіти працювати з ним знову.Інша справа – роль виключно через особисті зв'язки всупереч інтересам фільму. Але зрештою режисер і продюсер думають про результат, тому що остаточний вердикт щодо влучності нашого вибору все одно винесе глядач.Олексій Комаровський (фото надане пресслужбою)– В індустрії подейкують, що після 40 років кількість цікавих ролей для акторок стрімко зменшується. Чи є в українському кіно дискримінація за віком та статтю?– Я не хочу говорити про дискримінацію там, де сам її не спостерігав.Мені самому за 40, і я не відчуваю дискримінації ані як режисер, ані як продюсер, ані як актор – а я все-таки ще й актор.Якщо подивитися на українські фільми та серіали, для зрілих акторів існує величезна кількість персонажів. Можливо, навіть більша, ніж для зовсім молодих.Інше питання: чи однаково це працює для чоловіків і жінок. Тут я не хотів би говорити від імені акторок і стверджувати, що проблеми не існує, якщо вони самі про неї говорять. Але зі свого професійного досвіду не можу сказати, що після певної цифри в паспорті людина раптом перестає бути цікавою для кіно.Для мене взагалі дивно оцінювати актора за віком поза конкретною роллю. Якщо сценарію потрібна 45-річна героїня, то 25-річна акторка, якою б талановитою вона не була, цю потребу не скасовує. Кіно потребує людей різного віку, тому що розповідає історії про людей різного віку.– Сьогодні точаться дискусії про доцільність державних грошей у культурній сфері. Чи повинна держава фінансувати кіно під час війни, і де ця межа між культурою як зброєю та нагальними потребами фронту?– На мою думку, сама держава вже дала відповідь на питання, чи потрібно фінансувати культуру під час війни.Я сьогодні майже не бачу дискусій про це. Найкращий приклад – масштабний проєкт Президента України та Міністерства культури "Тисячовесна". Навколо нього об'єднана величезна частина культурної індустрії: кіно, музика, театр, перформативне мистецтво, контент для YouTube та інші напрями. Сам факт, що держава ініціює такий проєкт, фактично дає відповідь: підтримка культури потрібна.Ми вже п'ятий рік живемо в умовах великої війни. Це вже не перші місяці максимального шоку, коли практично всі можливі ресурси спрямовувалися на одну критичну потребу. Війна стала тривалим процесом, а отже, всі індустрії країни мають навчитися системно працювати в цих умовах.Я порівняв би це з організмом. Коли температура 40, всі сили кинуті на те, щоб вижити. Ви можете опинитися в реанімації, де решта функцій другорядні. Потім вас переводять у палату: хвороба не закінчилася, але організм уже повинен відновлювати свої функції. Ми продовжуємо боротися, але вже на ногах.Потреби фронту – безумовний пріоритет, але цілі індустрії не можуть роками залишатися поза увагою держави.Культура сьогодні – це також боротьба за увагу, свідомість, таланти, за те, який інформаційний і культурний простір формуватиметься навколо українців. Тому її підтримка під час війни необхідна.– Ви виступали експертом грантової програми "Тисячовесна". Зсередини оцінюючи сотні заявок, якої головної помилки припускаються українські автори? Чому чимало проєктів так і не доходять до реалізації?– Усі заявки й не мають доходити до реалізації – саме для цього й існує конкурс.По-перше, ринку не потрібна така величезна кількість проєктів. По-друге, жодна програма не має ресурсів профінансувати всіх заявників. Це нормальна практика будь-якого конкурсу: охочих завжди більше, ніж потреб ринку та доступних ресурсів.Тому добре, що є відбір і конкуренція. І головне – цей конкурс не останній. Будуть нові конкурси, експерти, заявки й переможці. Те, що проєкт не отримав підтримку сьогодні, не означає, що він назавжди втратив можливість бути реалізованим.Якщо говорити про помилки, однієї універсальної немає. Частина заявників не може чітко сформулювати суть ідеї та відповісти на просте питання: для чого цей проєкт потрібен саме зараз?В інших може бути чудова ідея, але необґрунтований бюджет. Або хороша концепція, але команда не дає впевненості, що здатна її реалізувати. Буває навпаки: сильна команда, але не переконує сама ідея.Тому експерт оцінює не лише ідею, а й актуальність, бюджет і спроможність конкретної команди перетворити заявку на реальний результат.Олексій Комаровський (фото надане пресслужбою)– Чи справді український глядач уже призвичаївся голосувати гривнею за свій контент, чи кіно без держпідтримки або приватного спонсорства досі є збитковим бізнесом?– В Україні вже сформувався пул глядачів, які свідомо голосують гривнею за українське кіно: купують квитки, стежать за прем'єрами, підтримують свої фільми.Але залишається й певна категорія людей, і я це регулярно бачу в коментарях: "А коли вже фільм з'явиться на ютубчику?" Тобто подивитися готові, але бажано безплатно – на YouTube або піратському ресурсі. Це теж частина нашої реальності.Ми живемо в унікальній ситуації: повноцінні індустрії продовжують працювати в умовах великої війни. Кіноіндустрія постійно адаптується, буквально на ходу вигадує нові алгоритми та формули виживання. Причому змінюється сама війна, і разом із нею умови, в яких ми працюємо.Повітряні тривоги, ракетні атаки, перервані сеанси, зміни поведінки аудиторії – усе це впливає на прокат і робить прогнозування надзвичайно складним.Тому питання не в тому, чи може українське кіно бути комерційним. Може. Але для нормального кіноринку потрібні хоча б мінімально прогнозовані умови: можливість оцінити ризики, аудиторію, прокат і повернення інвестицій.Те, що українська кіноіндустрія навіть у таких умовах продовжує знімати й випускати фільми та знаходити власні формули виживання, – саме по собі неймовірно.– Чому українське кіно за поодинокими винятками досі не стало впізнаваним світовим брендом? Чого нам не вистачає більше: універсальних історій, бюджетів чи якісної дистрибуції?– Іноді для того, щоб світ помітив цілу кінематографію, достатньо одного фільму. І я вірю, що Україна створить такий культовий міжнародний фільм.Але що означає "впізнаваний світовий бренд"? Впізнаваний де? У США і водночас у десятках країн світу? Думаю, сотні мільйонів глядачів сьогодні майже не знають українського кіно. У певних європейських країнах, фестивальному середовищі та серед професіоналів індустрії ситуація вже інша.Я не впевнений, що нашою метою має бути абстрактне завдання "зробити українське кіно світовим брендом". Якщо нам вдасться створити один-два фільми, які стануть культовими на світовому ринку і з якими мільйони людей почнуть ідентифікувати Україну, – це вже буде неймовірний результат. Я був би дуже радий долучитися до такого ефекту.Те, що українські фільми вже потрапляють до програм найбільших міжнародних кінофестивалів, – велике досягнення. Але історично світовий кіноринок десятиліттями формує відносно невелике коло країн із потужними кіноіндустріями. Україні ще багато потрібно зробити, щоб увійти хоча б до умовного топ 20 за міжнародним впливом свого кіно.Чого нам не вистачає? Перше – бюджетів. Сучасне кіно – дорога індустрія. Друге – універсальних історій, які залишаються українськими, але зрозумілі глядачеві в Мадриді, Лондоні, Сеулі чи Нью-Йорку. Третє – міжнародної дистрибуції та системної присутності на світовому ринку.До всього цього додається війна. Великі міжнародні компанії не можуть працювати в Україні так, як у мирній європейській країні: є питання безпеки, страхування та фінансових ризиків.Але світове кіно завжди залишає місце для феномену. Може з'явитися одна унікальна історія, яка об'єднає сильних українських і світових професіоналів, – і цей фільм прогримить на весь світ.