Набока зізнається: наразі її найбільший біль – це зруйнований дім у Кураховому та сором за колег, які хизуються розкішним життям під час війни Ніна Набока перетнула межу між народною комедією та глибокою драматичною грою, а в особистому житті пройшла крізь важкі випробування – від втрати рідного дому до прощання з трьома чоловіками, зберігши самоіронію та громадянську позицію.В інтерв'ю для Wave RBC.UA Ніна Набока розповіла про біль втрати малої батьківщини на Донбасі, домашнє насильство в першому шлюбі, готовність піти на фронт у перші дні війни та критику колег, які демонструють розкішне життя під час бойових дій.Головне з інтерв'ю:Ніна Набока жорстко засудила публічних людей та акторів, які під час війни виставляють у соцмережах розваги, розкішний відпочинок за кордоном чи розваги в барах.У перші дні повномасштабного вторгнення артистка розглядала можливість мобілізації на тилові посади, щоб готувати їжу та прати речі для захисників.Акторка висловила обурення через те, що її драматична роль у фільмі "Тривала втеча" досі не представлена українському глядачеві через брак фінансування.Ніна Набока пережила домашнє насильство у першому шлюбі та наголошує, що жінки ніколи не повинні терпіти підняття руки.Батьківський будинок артистки в Кураховому та родинне кладовище були повністю зруйновані російськими обстрілами, а зв'язок із родичами на Кубані повністю втрачено через їхнє підпадання під вплив пропаганди.Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave.– Ви родом із Донеччини, місто Курахове. Розкажіть про ваше дитинство. Як ви його пригадуєте? – Я скажу вам правду: нічого так не запам'ятала в житті саме як дитинство. З дитинства мене називали Нінка-артистка, я в клубі виступала з п'яти рочків. Рішення стати акторкою було з самого ранку, коли я народилася. І не тільки в мене таке враження було, а й у всіх, бо я з п'яти років не вилазила зі сцени. Так що проблем із цим не було.А що стосується війни, то розбили моє село, зайняли Курахове. Немає мого батьківського будинку, розбили. Це село, де мої хрещені, діди, прадіди й батьки поховані. І навіть туди прилітало, на кладовище. Оце трагедія в житті.Бо нічого у мене немає нічого щасливішого подумати, ніж про своє село. Я весь час думаю поїхати, посидіти на лавочці, з кимось зустрітися, кого знаю. А зараз це вже не вийде, це страшно. Ну, я сподіваюся, що поїду.– Чи був у вас період щасливіший за дитинство? – Ні, це все робота. Приємна, улюблена робота, а спогади – це дитинство, це най-най-най. У сьомому класі я, дівчина з села, перемогла на читацькому конкурсі Донецької області. Є такі спогади приємні. Я читала воєнний вірш "Балада про пісню", але це було російською мовою.А взагалі село в нас українське. Росіяни до нас приїхали після 30-х років, а нашому селу вже 300 з лишком років. Корінні жителі (у мене ще прапрадіди жили по батьковій лінії) – Сорока, Набока, Притула, Чумак, Холод, Мороз – усе це були українські жителі.Українські села були, заселялися росіяни працювати на шахтах, у міста заселялися після 30-х років. Я добре знаю, що таке Донбас і кого туди заселяли. "Зеками" всі хутори кишили, я вчилася з їхніми дітьми. Я добре знаю, що таке Донбас.– Ви найменша, четверта дитина в сім'ї. Розкажіть про ваших братів, сестер. Де вони, чи ви спілкуєтесь?– Старша сестра у мене жива. Валентина Петрівна Чепурна на 13 років старша. З неї все й почалося, бо вона привила мені любов до театру: закінчила режисерський у Києві. Раніше був великий будинок піонерів, вона керувала мистецькими гуртками, готувала мене до виступів. Ми вдвох з нею пішли по культурі.А друга сестра, що на два роки старша за мене, зараз у Новій Зеландії у дочки. Розбрелися всі. Валентина поїхала до сина в Чернівці, а Наталка поїхала в Нову Зеландію. Це мої любимі-прелюбимі сестри.– Наталка не кликала вас до себе?– Кликала. Ну, куди я поїду? Я в житті нікуди не поїду. Там її дочка, вона поїхала. Хоча друга дочка тут, біля мене, племінниця. Чекаємо, бо вона дуже хоче на Батьківщину, не хоче бути в Новій Зеландії.– А вони давно там живуть?– Це як війна почалася. Дочка їх туди забрала. І так же війна почалася – Валентину син забрав. Це в мене брат, і сестра Наталка, що на два роки старша. Він закінчив Воронізький технологічний інститут, а ця – торговий інститут. Ці пішли зовсім по другій дорозі, а ми з Валею…– Ви часто спілкуєтеся? – Я їжджу до неї. Вона ж у Чернівцях. Я й зараз буду їхати до неї. До Наталки важко приїхать. Наталка шахматістка велика. Ми зовсім різні.– А ви легко знаходите спільну мову із сестрами, якщо ви такі різні?– Ні, ми рідні. Це ми різні по своїх уподобаннях. А так ми найрідніші, нема рідніших сьогодні. Ми ще схожі дуже.Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)– Розкажіть, як до вашого рішення стати акторкою цього поставилися батьки.– Прекрасно. Вони знали, що я ні в зуб ногою в математиці, ні це саме... Куди я можу піти? Тільки туди.Ти розумієш, це ж село. Ніхто в якихось професіях не розбирається. Мама у нас не наполягала: як ти вирішила, так ти й хочеш. Ніхто нікому нічого не нав'язував. Ми з дитинства були самостійними.Мати в мене дуже була грамотна. Вона перед війною закінчила 10 класів, а її ровесники ще хрестиком розписувались. Вона була одна дочка, з куркульської сім'ї – розкулачували їх. І вона дуже любила читати. Оце як тільки батько заробить гроші, вона їде в Донецьк, купляє книжки.– А тато ваш?– У нього три класи з освіти, сирота. Троє синів залишилося, як їхня мати померла, моя бабуся Харитина. Мачуха є мачуха, ти ж розумієш. Йому було дев'ять років. Один валянок зимою був, каталися: один спочатку з валянком бігає, потім другий... Отаке життя було.І я думаю, що мати вийшла за батька, щоб у Німеччину не забрали. Знаєш, хто заміжній – не забирали туди, розумієш? Ну, прожили ось весь вік. Батько в мене був красивий, на гітарі грав...– Ну, в них уже було, напевно, кохання.– Ну, наверно, якесь було, я не знаю. Я вже бачила це як якісь дружні просто, або не дружні відносини чоловіка і жінки. Ну, батько любив гульнуть у мене. Любив гульнуть.– Маєте на увазі, що він вже зловживав алкоголем?– Ні, упаси Боже, не цим. Батька п'яного не бачила. Жінок любив, а жінки його.– А мама знала про це?– Звичайно. Через це були такі сімейні скандали... Ну, вони проходили. Батько в шахті працював, гарно заробляв. Шахтарі гарно заробляли.– А ви як думаєте, як треба було би робити в таких випадках?– Все правильно мати робила. Прощати. Прощати – це дуже хороша риса. Але вона не в кожного є. І тій людині, яка не прощає, важко.– Ви зіграли в багатьох стрічках, і особисто мені, і, думаю, багатьом нашим глядачам ви запам'яталися як така колоритна українська жінка. Розкажіть, чи вам не тісно в цьому одному амплуа, чи ви не застрягаєте в ньому?– Ви знаєте, колорит також різний буває. Вони все одно різнобічні в будь-якому випадку, ці ролі. І вони всі, ці жінки, вони схожі десь на мене, розумієш? І тому сказати, що мені дуже важко над чимось було працювати – ні.Я розказувала, важка була одна роль, коли я грала в італійському фільмі роль Роккі. Отам – це образ, це вже треба було створювати. Я що, сиділа все життя в тюрмі чи що? Вона ж звірюка зробилася, це ж не людина вже, розумієш? Це треба було передати. Кажуть, що мені вдалося, режисер дуже задоволений.– Ми зараз говоримо про фільм "Тривала втеча", якого досі немає в Україні.– Це не до мене питання. В Росії він йшов, в Італії добре пройшов... А в нас треба, мабуть, гроші для того, щоб перекласти українською мовою. Не знаю, чому це так вийшло.– А вам як це сприймається? Образливо?– Образливо, тому що глядач не бачив цю роль, яку ти отримала за все життя. Кожна акторка мріє отримати таку роль. Це вдача. Навіть зіграти просто в кіно – це вдача акторська, не кажучи вже, щоб показати. І щоб не показати, це мені образливо. Мені образливо.Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)– Я взагалі про цей фільм дізналася з "Детектор медіа". І я здивувалася, що про це не було ні в медіа інформації, ніяких навіть пресрелізів не розсилали.– Писали: "Коли Набока грала Рокі, Ганнібал Лектер відпочиває".– Ви хотіли би ще зіграти подібну роль, як у "Тривалі втечі"? – Звичайно, хто б це не хотів. Моя мрія зіграти Гоголя. Я це всім кажу. І Аркадію Непиталюку кажу. Основне – фінансування. І "Ревізор", ще й "Женитьба"... Сваха, це мої ролі, розумієш, де я купаюся, я ще можу щось зробити. Ну вже можу Пульхерію Іванівну ("Старосвітські поміщики" – ред.) зіграти.– Ваші перші ролі були ще в Радянському Союзі. Розкажіть, чим тодішнє кіно відрізнялося від того, що маємо зараз, враховуючи ще й російський вплив, я так думаю, дуже великий?– Був російський вплив. Затверджувалось усе, великі фільми затверджували в Росії, у Москві затверджувалися. З моєю першою картиною мені пощастило.Звичайно, там було багато московських акторів. "Мужність" – це коли будували Комсомольськ-на-Амурі, фільм Бориса Савченка. І в нас займалася кіностудія Довженка, але акторів було повно з усіх студій: з "Ленфільму", "Мосфільму", були люди з "Білорусьфільму"...– А дуже охоче брали українських акторів на ролі, чи все-таки надавали перевагу російським?– Ні, все-таки нам менші давали ролі. Це рідко хтось там прорвався на якусь роль, хоча можна було, якщо треба націоналістичний образ. А так Москва грала.– А гонорари як розподілялися?– Звичайно, у них у 10-100 разів більше! Тут що брехати – так воно було.– Не секрет, скільки ви тоді отримували?– Я навіть не пам'ятаю, це було давно. Раніше не було ж так, як зараз: як агент домовився, так і грають. А раніше була ставка. Починалося з 11,50, 14,50, 17,50.– За один день?– Так. 10 днів рахувалося в цей місяць проробити. Наприклад, 140 грн за 10 днів знімальних. А коли ти не знімався, на кіностудії Довженка тобі платили половину зарплати, твоєї ставки.Найвища ставка була 35 чи 33 карбованці. Знімаєшся більше – піднімається ставка, не знімаєшся більше – не піднімається. Мені тоді почали зразу на першу роль платити 14,50, бо це роль була велика. І в нас були добові 3,50. Тоді в Україні це 2,50 було, а це вже виїзд був у Комсомольськ-на-Амурі – 3,50. Це були хороші гроші.– Як ви зараз оцінюєте наше кіно, індустрію?– Я вже казала: не вистачає для хорошої індустрії грошей, і ще умудряються продюсери й режисери зробити прекрасне кіно. А особливо якщо історичне кіно... Ви розумієте, скільки треба грошей? Дуже багато.Томенко знімав "Будинок "Слово", де я Дзиґу теж отримала. Він готувався 12 років до цієї картини! А почали знімати – а воно ж історична картина, це гроші треба, недостатньо. Так ми, благо, що в нас з'явилися якісь там спонсори то там, то там, і нам допомогли дозняти це кіно. А воно прекрасне!Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)– Ще часто озвучують проблему, що немає хороших сценаріїв. Їх не так багато, точніше.– Неправда! Вибачте, що згадуємо цю Москву, ми нікуди від цього не дінемося, згадувати її довго будемо. Фільм "Біле сонце пустелі". Мотиль знімав. Ніхто не хотів цей сценарій брати, всі віддавали. А це шедевр вийшов! Це дуже часто: сценарій геніальний, геніальних акторів назбирали – а кіно не вийшлоА буває такий сценарій, просто якось так змонтували, зробили все – і вийшло ого-го з цього сценарію! Так що я не можу сказати, що немає хороших сценаріїв. Повно в нас хороших сценаріїв, повно в нас талановитих людей. Одна Наталя Ворожбит чого коштує!– Як ви ставитесь до того, що найчастіше в популярних стрічках знімаються одні й ті самі? Але навіть успішна стрічка нам потім відкриває і нові обличчя, як "Тиха нава", наприклад.– Якщо людина талановита, її приємно дивитися в будь-яких фільмах, якщо різноманітність є. А коли бачиш, що слабенький, і кругом його сунуть, а воно... Я люблю, щоб шикарний, хороший епізод був. І коли кажеш, що тебе запам'ятали – героїню не запам'ятали, а тебе як акторку запам'ятали в цьому фільмі, це погано!Талановита повинна бути людина, підготовлена. Коли бачиш, що у неї немає родзинки, звичайно, я проти цього, що не побачили, що там нічого брати. Дати дорогу іншому треба, треба дати. А воно є, це інше!Ви поїздіть по наших обласних театрах – там є просто перли! А вони лінуються, це ж лінуються. Це продюсери теж, дешеве продюсерство. Нормальний продюсер хоче побачити, нову кров пустити, розумієш? Це нормальна продюсерська робота. А коли інакше, це заробітчанством називається. Це не мистецтво.– А що б ви порадили молодим акторам, які напрацьовують ще тільки своє ім'я, свою репутацію?– Що їм порадити? Молитися Богу! Щоб вдачу дав, тому що акторська вдача – це основне. Може бути талановитим, а вдачі немає – і все, і сидиш. Що, я не знаю таких акторів? В яких немає вдачі, і воно, бідне, сидить талановите.– Наскільки ваші персонажі відрізняються від вас самої?– Майже не відрізняються. Ну, це роки хіба що. А так вони всі схожі. Ви візьміть "Припутні" – це ж я там своїх односельчан згадую, бабцю згадую. І ти ж далеко не відкотився, там риси є і такі, які мені притаманні. Ну, скрізь…Я знаю, що в кожній моїй героїні є я. Сказати, що тут легко все грається – ні, звичайно, десь і важко, десь і треба подумати, десь поміркувати треба і десь урізноманітнити, щоб не було схоже.– У вас є якісь речі, на які ви не готові заради ролі? – Немає. На все піду! Я люблю все грати. Люблю все грати, що мені дають, і це все треба виправдати, розумієте? Ну які межі тут... Сказати, що Ніна Набока роздягнеться і буде пів картини гола? Звичайно, я не піду на це, розумієте? Ну це смішно!Тоді є червона лінія, я брешу. Бо якби сказали зараз хорошу росіянку грати, я б не зіграла. Наскільки в мене тут сидить образа на них. Мене трохи обдурили, знаєте…Це було перед війною. Запросили на "Білорусьфільм", "Ни шагу назад", і показували цю картину два чи три роки на 9 Травня. Сказали, що Білорусь знімає, а це Білорусь із Москвою.Там московські актори в основному всі були. А тоді в мене була сцена, коли я кричу: "За землю русскую! За Россию!" Я вела бабів після себе на війну, захищала. Я сказала, що не буду це кричати. Ми замінили на "За землю нашу!"– Вам дозволили це?– Так, керівництво родом з України, чоловік і жінка. Отаке було, мені неприємно трохи. Я думала, як мене зустрінуть тут, і були б праві, розумієш? Воно все болюче, воно таке було.– А у вас є якісь знайомі в Росії, родичі?– А чого ж немає? І родичі були на Кубані. Кубань наша була колись. Були. Брат помер, а племінниця залишилася.– Живуть там зараз? Ви спілкуєтесь?– Ні, не спілкуємося.– Вони вірять у пропаганду?– Ну да. Справа в тому, що там вони теж: "Росія, Росія, ми винні всі". Ми всі винні! Там їм навіюють таке, що вже ми на них напали, розумієш? Нема розуму в голові – хай вони його здобувають спочатку. І зв'язатися важко. Зв'язатися зараз важко, не зв'яжешся.– Вам не образливо через це? Я бачу, що для вас сім'я – це велика цінність насправді.– Велика цінність. Я їздила до них, коли брат захворів, допомагала і матеріально, і фізично.Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)– Поговоримо про ваших трьох чоловіків. – Та нащо воно вам треба? Повмирали та й і все.– Ви так легко, з таким гумором насправді про це говорите, але ж ви ж їх любили?– Кого любила, кого поважала. Третього я більше поважала і цінувала за людяність. А воно спилося... Захворіло і не витримало цього.Я ж була одружена з третім не в 17 років. Тут уже є інші цінності в житті. А перший – да, це любов була. Дочка від цієї любові у мене. Він же їздив весь час у відрядження, кіношник, ти ж розумієш. Ми розлучилися, прожили 11 років. Дочка Одарка, спасибі за це.– А чому розлучилися, якщо не секрет?– Гульки, п'янки, бійки. Нормальне кіношне життя, нормальне.А другий – прекрасна була людина. У нього дійсно була закохана. Перекладач був, у Борисполі працював. Чотири роки тільки прожила, і не помітили, як запалення легень – і все, ти його не бачиш. А воно дало запалення мозку. Не врятували. У лікарні лежав – не врятували.А третій... Я давно його знаю, це начальник першого мого чоловіка. Усе було добре, поки йому не зробили операцію. Я за ними доглядала, як за дітьми. Як за дітьми! Що стосується хазяйки, жінки, дружини – усе було нормально. З першим – молодість, становлення було, а з другим і третім... У мене було все нормально.– Як це – пережити втрату коханої людини, ще й тричі?– Жива ж, бачите, та й якось не схудла. Нормально пережила. Усе ж переживається боляче. Дуже важко я переживала втрату другого чоловіка. А перший помер уже, коли з іншою жінкою він жив. Але ховала я.– А чому не та жінка?– Він батько моєї дитини, і він мене любив.– У вас не було думки, що після першого розлучення ви вже ніколи не знайдете собі чоловіка, бо не хочете вже просто?– Абсолютно не було такого! Я жива людина, я все хочу. Не було в мене таких думок. Як життя дало – так і дало. Вибирала я – не мене, а я вибирала!– Ви сказали, що ви були з усіма цими трьома чоловіками як із дітьми.– Так! Я хазяйка за натурою. Я люблю готувати їсти, я люблю, щоб він чистенький був. Я сама йому і нігті зріжу, я його підстрижу, я все-все... Я любила це – доглядати за ним. Я любила.– Але вони за вами доглядали? От ви отримували від них те саме?– Да, да! У мене чоловіки мене любили, я не можу цього сказати. І за першим покликом, що мені треба – вони робили. Вони гроші заробляли. Я сказала, що мені треба босоніжки за 3500, він розіб'ється, але він мені це зробить. Розумієте, це різні речі. У нас це такий обмін товаром був.– Вибачте за нетактовне запитання, але в ті часи це була поширена історія, коли чоловіки піднімали руку на своїх жінок…– Я з першим розлучилася за це, що він підняв руку. Кажу: "Я артистка, я ходити в синцях не буду!".– Це було один раз, і ви пішли від нього?– Ну, перший так, а другий раз підняв – і я сказала: "Все!". Я розлучилася. Жінки мовчать, забиті, може, з села – і терплять. Хай вони терплять, наснаги їм, розумієте? А я не та жінка.Мене ніколи в житті ніхто не бив, розумієте? І не можна дозволяти простягати до себе руки. Це найстрашніше, що може бути, і не можна цього прощати. Може, прощається один раз – і все. Другий раз – це вже не прощається, це вже звичка.– Ви акторка з багаторічним досвідом, із різними класними ролями. Я думаю, що у вас хороші гонорари.– Нам забороняють казати ті гонорари. Буває, знаєш, так чую: "Та Набоку не візьмемо, вона забере наш весь бюджет!" Бояться брати, що в мене великий гонорар. Ну вони ж забувають, що з Набокою можна домовитися!– Ви робите знижки там?– Ну звичайно! Дивись: яка роль, скільки знімальних днів, з ким... Усе від цього залежить. Можливо, я безплатно цю роль мрію зіграти! Звідки ви знаєте?– А ви вже ж і пенсію, напевно, отримуєте? Не секрет, яка у вас зараз пенсія?– Секрет. Погана! Треба все приносити, усього добиватися. Це треюа документацію ще нести, а я лінива. Я лінива! Я поки працюю. Якщо мої гроші будуть йти на війну, я згодна. Я не буду боротися за якусь копійку – хай вони десь ідуть на державу і на все. Я працюю, я не жадібна, я зараз працюю.– Ви розповідали, що на початку повномасштабного вторгнення розглядали варіант мобілізації. Ну звичайно, що на тилові якісь посади.– Думала прати буду щось хлопцям, їсти варити.– Зараз, через кілька років уже війни, ви якби були інші обставини, розглядали б такий варіант?– Мабуть, так, якби я була молодшою. Зараз уже немає в мене здоров'я для цього, я не витягну. Я буду для хлопців обузою.– Як ви ставитеся до того, коли акторів бронюють, дають їм відстрочки? З одного боку – це талант, це людина, яка повинна створювати культуру, з іншого боку – війна.– Ви знаєте, я нормально ставлюся до броні. Нормально, тому що комусь треба працювати і податки платити, і все треба робити. Життя не повинно перестати існувати.Але я проти того, коли актори дозволяють собі публікувати красиве життя своє тут. З келихом шампанського... Оце я б удушила за це! Я висловлювала вже акторам особисто всім!– Як вони це сприймають?– Я не буду називати їх, вони всі відомі. Поляна, зелень, музика звучить... Отак пороздягалися, такі м'язи, іржуть як коні і показують м'язи ці.Це коли війна, прям буквально половина війни пройшла, а вони показують це. Це ж хлопці бачать! Я пишу: "Хлопці, ви куди ці м'язи натренували? На Путіна підете, чи що?"Це треба показувати? А сидить хлопчик, у 19 років пішов на війну і гине там в окопах, у багнюці, розумієш? А оці, я ще читаю, покидьки (не боюся цього слова), за кордон поїхали і показують, як вони на морях... Втекли на моря і з шампанським, як їм класно живеться. А тоді воно приїде, буде в Україні жити, розумієш?Він її покинув, та ще й показує, як йому добре! Це ставлення страшне – так не може бути. Ми всі воюємо. Я не в окопах, але я повинна воювати. Не пропий на каву, а кинь туди двадцятку, хлопцям допоможи! Не прогуляй її увечері в барі, розумієш, а пошли хлопцям!Оце, що одні воюють, а другі гуляють – оце страшне. Ми всі воюємо, у нас у всіх війна, ми на фронті. От ми сидимо з тобою тут – ми на фронті. Не може бути так.