Чемпіон Європи U-19, колишній захисник “Зорі”, “Хайдука” та “Руху”, а нині асистент головного тренера "Олександрії" дав велике інтервʼю Sport.RBC.UA Білий – уродженець Донбасу і вихованець академії "Шахтаря", куди потрапив на звичайному відкритому перегляді. У 16 років він уже їздив на збори з першою командою Мірчі Луческу, але дорослий футбол почав в алчевській "Сталі". Далі була "Зоря", яку він називає клубом свого ігрового життя, і спліттський "Хайдук", де Максим грав разом із майбутніми призерами чемпіонатів світу.У 2009 році Білий у складі збірної України виграв юнацький Євро, який приймали Донецьк і Маріуполь, – хоча на самому турнірі так і не вийшов на поле. Тепер він вибудовує тренерську карʼєру, вивчив португальську і впевнений, що з поверненням на свої стадіони український футбол знову "полетить".В цьому інтервʼю – про таксофон в академії "Шахтаря", тренування з Фернандіньйо і Вілліаном, преміальні за Євро в конверті, Тоні Крооса та Едена Азара, спагеті Ніколи Влашича, зірвані переходи в "Копенгаген" і "Динамо", а також про головну помилку в карʼєрі."Кожен день о восьмій вечора дзвонив батькам із таксофона"– Ти в юному віці потрапив до академії "Шахтаря". Як це сталося?– Це ж зараз селекціонери їздять, дивляться футболістів чи не з 10 років. А раніше як було: просто дізналися, що буде набір футболістів 1990 року в такий-то день на стадіоні "Шахтар", – приїжджайте всі бажаючі. От я і був одним із тих бажаючих. Я сам із Донбасу, тож завжди мріяв грати в "Шахтарі". Приїхав на перегляд – один, другий, третій – і так сталося, що я потрапив у "Шахтар". Чесно, тоді здійснилася моя перша мрія.– Тебе возили батьки чи ти їздив сам?– Спочатку возили батьки, потім я залишався в бабусі, пару разів возив дядько. А на останній збір ми вже всі жили в гуртожитку – такий собі кемп. Потім усією командою поїхали на збори в Чорноморськ, тоді він ще називався Іллічівськ.– Коли ти опинився в академії, почалося самостійне життя, тижні без дому. Наскільки було важко?– Важко, бо часи такі були. Це зараз інтернет, відеозвʼязок – як хочеш. А тоді все було набагато складніше. Був стаціонарний телефон, черговий по гуртожитку міг тебе покликати, мовляв, батьки дзвонять. Потім ми купували картки і ходили до таксофона. Кожного дня, десь після вечері, близько восьмої вечора, я дзвонив батькам. Зараз молоді розкажи, в яких умовах ми жили, як ми взагалі у 13 років жили самі – ніхто не повірить. Сьогодні батьки 24 на 7 можуть стежити за своєю дитиною. У нас таких умов не було, і перші два-три місяці було дуже важко.– Хто тоді здавався тобі найталановитішим – у твоїй команді чи загалом в академії?– Наш вік не вважався мегаперспективним, але тим не менш були футболісти, які потім заграли в Премʼєр-лізі. Був Максименко, який грав у "Колосі"... Але в основному сильними були 1991 і 1989 роки. Ракицький – моя мама проходила семінари разом із його бабусею, тож ми були знайомі.У 1991 році була половина команди, яка вважалася дуже талановитою і перспективною, і багато хто з них реально заграв у Премʼєр-лізі. Та й загалом ті часи можна розділити на до і після приходу в академію Патріка ван Леувена і Хенка ван Стеє – двох голландців. Все, що було до цього, базувалося ще на радянській школі. А з приходом голландців – це зовсім інший рівень. Те, що вони зробили в академії, – це просто космос.– Ти провів близько 70 матчів за "Шахтар-3", але за основу не зіграв. Чи тренувався з першою командою?– Якраз коли прийшли голландці, почали впроваджувати практику: коли пауза на матчі збірних, а збірників у "Шахтарі" багато, на міні-збори з першою командою брали по одному-два гравці з дубля, "Шахтаря-3" та U-17. І так вийшло, що я поїхав у Грецію – тоді, якщо памʼятаєш, купили Нері Кастільйо, і була домовленість з "Олімпіакосом" про товариську гру. Коли мені подзвонив адміністратор і сказав, що я їду на збори з першою командою, я просто не міг повірити.Сам зрозумій: тоді кістяк складали бразильці, і щоб хтось з українців потрапив у склад чи хоча б потренувався з ними – це було щось нереальне. Це був просто шалений досвід. Не памʼятаю, скільки я з ними тренувався, два чи три тижні, але я настільки виріс, що, коли повернувся в "Шахтар-3", мені здавалося, що я на три голови сильніший. А тоді ж були Жадсон, Фернандіньйо, Вілліан, щойно прийшов Ілсіньйо, Луїс Адріано – це топ-рівень. Потренуватися з ними – це як рік пограти за "Шахтар-3".– Як тебе прийняли в першій команді?– В цілому нормально. Луческу більше звертав увагу на бразильців, з українцями більше працював Спірідон. Він підказував, щоб ніхто не пропадав. Навпаки, була підтримка. Всі розуміли, що футболісту 16-17 років, і в такій команді ти, звісно, десь не дотягуватимеш. Не було такого, як часто буває: взяли молодого, і він стоїть за бровкою або тільки нейтральним у вправах. Я брав участь в усіх вправах. Єдине, що не довелося зіграти: позиція центрального захисника в 16 років, тим паче в таких іграх, як з "Олімпіакосом"…“Премію за Євро нам просто прислали в конверті”– Юнацький Євро-2009, в якому ти брав участь і на якому ви стали чемпіонами, проходив удома – в Донецьку та Маріуполі. Якою була атмосфера і які загалом спогади про той турнір?– Раніше була газета "Команда", яку я постійно читав у дитинстві. Не памʼятаю, у 2005 чи 2006 році там вийшла стаття, що Україна вперше в історії прийме юнацький чемпіонат Європи U-19. І я підрахував, що, скоріш за все, це буде мій вік. Потім десь за рік-два дізнався, що так і є – турнір для футболістів 1990 року. І я все робив, щоб потрапити на те Євро. Дуже хотів – адже це було в Донецьку – щоб приїхали батьки, родичі, всі.Мета була потрапити в цю збірну. І в нас насправді підібралася дуже класна команда. Вважаю, нам дуже пощастило з тренером Юрієм Калитвинцевим, який передав нам свій неймовірний ігровий досвід. На той час, думаю, це була найуспішніша юнацька збірна України: перед тим ми потрапили на Євро U-17, а потім виграли Євро-2009.Памʼятаю атмосферу – забиті стадіони. Сам розумієш, на юнацькому рівні тоді не збиралося багато людей. А тут на першу групову гру прийшло 15 тисяч, потім на Англію – 25. І це у 19 років! Просто космос. Тому спогади про те Євро в мене тільки позитивні. Донецьк, Маріуполь – це було топ.Юнацька збірна України – чемпіони Європи 2009 року (фото: УАФ)– Але так сталося, що на самому турнірі ти на поле не виходив. Не було образи?– Як сказати… У першу чергу це командна гра, звісно. Але ж не було так, що я потрапив у ту збірну, бо хтось за мене попросив. До того я дуже багато грав у її складі, завжди викликався, був одним із основних гравців (загалом провів 14 матчів в збірній U-19 і забив 4 голи – прим. К.К). А перед самим Євро – тоді заявка була ще 18 гравців – я відчував, що можу взагалі не потрапити в заявку. Але все ж таки взяли. Чому не зіграв? Здогадуюся. Сам розумієш, почався тиск на тренера: поставте мого гравця, поставте цього.– Це хто робив?– Агенти. Не знаю, як воно було насправді, але я чесно до останнього вірив, що хоча б дебютую, зіграю якісь хвилини. Тим не менш, якщо команда вперше в історії українських збірних виграє чемпіонат Європи, значить, усе було правильно.– Памʼятаєш свої емоції після фінального свистка?– Я памʼятаю початок. Ми ж узагалі ледве потрапили в півфінал: нам потрібна була тільки перемога над Швейцарією, а в першому таймі в нас вилучили гравця (Віталія Каверіна на 45 хвилині – прим.К.К). Швейцарія була дуже організованою командою. Сиджу на лавці, не памʼятаю, з ким, і кажу: "Ти на базу одразу поїдеш чи пізніше?". В сенсі, що будемо прощатися. По грі було видно, що шансів у нас дуже мало. І тут Рибалка забиває гол просто з нічого. Після того я зрозумів: усе, ми вже не відпустимо, хоч би хто грав проти нас.Команда полетіла: сербів загнала 3:1, Англію – 2:0 без шансів. І у фіналі, коли було 2:0, вже була така впевненість, що не відчувалося чогось неймовірного. До тями прийшов, можливо, десь через місяць – що ти чемпіон Європи.– Як святкували після матчу? Вже, мабуть, можна розповідати.– Наскільки це можна… (сміється). – Ну, ти ж уже не гравець!– Так, я уже тренер, а деякі з тих футболістів ще грають (сміється). Спробую описати: спочатку в роздягальні, звісно, було шампанське. Потім зібралися в холі готелю – чисто пацани, тренери окремо, це точно памʼятаю. А потім автобусом поїхали в нічний клуб – там же, у Донецьку. Що було далі – ніхто нічого не памʼятає. Знаю, що всі їхали в клуб в екіпіровці збірної, і багатьох я після того ще довго не бачив.– Сергій Люлька в одному з інтервʼю розповідав, що були великі преміальні: він отримав 10 тисяч доларів за 15 хвилин гри на турнірі. Були якісь урочистості?– Тут було трішки образливо. Це ж історичне досягнення, а в умовному "Будинку футболу" ніякого привітання не було – не зробили якогось свята, урочистостей. Премію просто прислали в конверті на базу – як пошту.Футболістів "Дніпра", знаю, тоді привітали на стадіоні, подарували квіти. А мені трішки було образливо, що "Шахтар" це взагалі пропустив. Ніхто нас не відзначив, жодної додаткової премії від клубу. Зрозуміло, що ми на це не розраховували, але все одно було б приємно. Бо це так само певна реклама для клубу: дивіться, шість гравців "Шахтаря" – чемпіони Європи. На цьому можна було будувати майбутнє академії.Якраз у 2009-му Ярослав Ракицький почав грати за першу команду, але можна було більше людей залучати. А все якось стихло. "Динамо", наприклад, потихеньку пів команди чемпіонів Європи взяло до себе: заграли Гармаш, Рибалка, Кирило Петров певний час був на виду. А в "Шахтарі" так вийшло, що ніхто навіть не потрапив у поле зору. Тож залишився певний осад, що все було якось не урочисто. Коли потім збірна U-20 виграла чемпіонат світу, їх вітали вже по-справжньому. І подивись, скільки тих гравців зараз грає в національній збірній.– Але все одно преміальні були. На що їх витратив?– Допоміг батькові: він перед тим купив авто в кредит, і я допоміг закрити цей кредит. Купив собі телефон – і, мабуть, більше нічого.– Всередині щось змінилося? Ти й інші хлопці не вважали, що тепер ви суперзірки, чемпіони Європи?– Я вважав, що, можливо, це допоможе мені на початках потрапити на рівень вище. Все ж таки це був юнацький футбол, 19 років. І я думав, що, можливо, це допоможе потрапити в якийсь хороший клуб, а там я вже маю доводити свою придатність. Але знаєш, усе якось швидко забулося. Минув рік – і ти вже граєш хто в Першій лізі, хто у Вищій. За великим рахунком, воно швидко забулося."Азар грав у Маріуполі. Уже тоді було видно, що він буде топфутболістом"– Ти стежив потім за тими, проти кого грав на юнацькому рівні? Дивився десь великий європейський матч і думав: "О, а ми з ними грали на Євро, ми їх обіграли"?– Було таке, особливо коли вже став тренером в в академії "Руху", і якось кажу хлопцям: "Ввечері футбол?" Вони: "Так, "Реал" – "Барса". Я кажу: "А ви знаєте, проти кого, хто гратиме ввечері, грав ваш тренер?". Вони: "Стоп, ви грали проти когось із "Реалу" чи "Барси"?” Кажу: "Так, у складах обох команд є гравці, проти яких я грав". Для них це був просто шок.І, дивись: Кюнде, Чуамені, Тоні Кроос. Мова не лише про те Євро. До того в Маріуполь на товариські ігри приїжджав Еден Азар зі збірною Бельгії. Уже тоді було видно, що це буде топфутболіст. А на Євро U-17 ми грали з Німеччиною, і по Тоні Кроосу теж було видно, що це буде топ. Як зараз видно по Ямалю. Так само і Боян Кркич, якщо памʼятаєш, він грав у "Барселоні". Іспанія є Іспанія – круті футболісти. І певна гордість є, що я грав проти футболістів такого рівня.– З вашого покоління до національної збірної пробилися одиниці: Гармаш, Рибалка, Кривцов… Хоча багато говорили, що це буде кістяк на Євро-2012. Чому, на твою думку, так сталося?– Вважаю, що це все одно юнацький рівень, тож це не показово. Візьми ту ж Англію – там так само пробилися одиниці.– Але ж ми не такі вже й багаті в кадровому сенсі… – Так, але перехід з юнацького футболу в дорослий дається важко. І не забуваймо, який тоді був рівень нашого чемпіонату, які легіонери грали. Тому перевагу давали більш кваліфікованим, іменитим гравцям, а не молодим українцям. Я дуже мало памʼятаю випадків, як тоді з Ярмоленком і Гармашем, коли молодих підпускали до першої команди. І це було щось на кшталт сенсації, хоча їм уже було по 19-20 років. Тоді молодим вважався гравець 21-22 років. Тому перехід у дорослий футбол і давався важче.– Як ти оцінюєш ту перемогу через 17 років? Що вона тобі дала – або, можливо, навпаки, щось забрала?– Мабуть, вона показала, що Україна все ж таки футбольна держава. В історії неодноразово траплялося таке, що господарі таких турнірів навіть не виходили з групи. А ми стали чемпіонами. Більше того, перед тим "Шахтар" виграв Кубок УЄФА, ми – Євро. Це був дуже успішний рік для України. Ми показали, що український футбол не пасе задніх.– А де зараз твоя чемпіонська медаль?– Вона в мене вдома. Коли почалася повномасштабна війна, я хотів віддати її на аукціон на допомогу ЗСУ. Але батько мене відмовив. Каже: "Якщо ти здаси медаль, ця допомога швидко забудеться, а це твоя згадка на все життя". Тому я один раз відправляв її на виставку в Канаду – разом із футболкою і програмками з того Євро. Тож вона так само стала в пригоді. І, можливо, ще стане в майбутньому – через 10 років, через 20. Вона так само буде цінною."Зоря" – це мій рідний клуб"– Ми якраз заговорили про перехід із юнацького футболу в дорослий. Твоїм першим дорослим клубом була "Сталь" з Алчевська, куди ти поїхав в оренду. Яким для тебе був цей перехід?– У цьому плані мені дуже допоміг Анатолій Іванович Волобуєв. Наскільки він мені повірив, довірив – а молодих тоді мало де ставили! Він побачив у мені талант, казав: "Ти будеш топ". І він дав мені зіграти 35 матчів по 90 хвилин. Який це був поштовх для мене! Це моментально дало результат: я отримав перший виклик у молодіжну збірну, а потім були пропозиції. Мене хотів бачити в "Металісті" Євген Красніков – ми колись спілкувалися з ним із цього приводу, але Мирон Богданович більше дивився на іноземців.І була пропозиція "Зорі". Це буквально за один рік моєї карʼєри в Першій лізі. Тому вважаю, що Анатолій Іванович дав мені неймовірний поштовх у переході з юнацького футболу в дорослий.– Що собою являв Алчевськ у 2010 році? – Промислове містечко. "Сталь" – можна сказати, була чимось на зразок фарм-клубу донецького "Металурга", і там було багато гравців, які пройшли структуру "Металурга". Мені подобалося, що там був дуже класний колектив. Особливих завдань не було, але ми кайфували від футболу. Тренер дозволяв нам грати у яскравий футбол. Команда завжди була вгорі таблиці Першої ліги, і той чемпіонат ми закінчили на третьому місці. Якби було велике бажання керівництва фінансувати, можна було спокійно поборотися за вихід у Премʼєр-лігу.І знову ж таки, багато футболістів з Алчевська потім переходили в УПЛ. Тобто "Сталь" була певною сходинкою з Першої ліги до УПЛ. Той же Руслан Степанюк – прийшов в Алчевськ, рік пограв, пішов у "Ворсклу" і показував неймовірний футбол і неймовірну результативність. Тому я завжди з теплом згадую той час.Максим Білий на тренуванні "Зорі" (фото: ФК "Зоря")– За "Зорю" ти зіграв найбільше матчів у карʼєрі. Можна сказати, що це клуб твого ігрового життя?– Так, 100%. "Зоря" – це клуб, який мені, можна сказати, дав усе. Я там заробив собі на першу квартиру, там забив перший гол, дебютував в УПЛ. Тобто це, умовно, мій рідний клуб, з яким я пройшов шлях від боротьби за виживання до єврокубків.– І цей шлях можна поділити на до і після Юрія Миколайовича Вернидуба?– Думаю, так. До нього був період складної боротьби за виживання, багато орендованих гравців "Шахтаря" – це більше було схоже на фарм-клуб. А коли прийшов Юрій Миколайович, почалася гра вже з авторитетними гравцями. Класний був період, особливо коли почали грати в єврокубках, – це було щось неймовірне. Звідти й пішла назва "мужики".– Цей період можна вважати найщасливішим чи найкращим у твоїй ігровій карʼєрі?– Один із. У "Хайдуку" я так само почувався супер. Але "Зорю", звісно, завжди згадую. Єдине, про що шкодую, – можливо, треба було затриматися після "Хайдука". У мене була пропозиція повернутися, а я трішки не в той бік пішов."Куди не підеш – усюди "Хайдук". Навіть на пакетах молока"– Про "Хайдук" якраз є чимало питань, бо європейський період – це завжди цікаво. Варіант зі Сплітом зʼявився влітку 2015 року. Чи були інші пропозиції і чому обрав саме "Хайдук"?– У мене завершувався контракт з "Зорею", у нас тоді народилася дитина, і я вже хотів спробувати себе в іншій команді, в іншій країні. У мене вже був досвід єврокубків, достатньо ігор в УПЛ – при тому що тоді наш чемпіонат був реально топовим, одним із найкращих у Європі. Зіграти навіть рік у такому чемпіонаті – і ти моментально виростаєш. Тож я вважав, що вже готовий.Пропозиція в мене була одна: "Хайдук" вийшов на мене ще десь наприкінці квітня 2015 року, дуже рано. А вирішив я, мабуть, десь за пів року до завершення контракту, що не продовжуватиму його, хоча "Зоря" пропонувала мені хороший контракт. Просто вирішив, що треба щось змінити в житті – коли, як не зараз."Хайдук" дав мені достатньо хороші умови. Я порадився з нашими балканцями, які тоді були в "Зорі", і вони сказали, що для рівня Хорватії це топклуб, а місто просто шикарне, море. Тобто всі радили їхати. Наскільки я знаю, представники "Хайдука" спілкувалися ще й із Даріо Срною, і він дав хороші рекомендації щодо мене. Так я і потрапив у "Хайдук".– Якими були враження від міста, клубу і легендарної “Торсиди”?– Це не передати словами. Неймовірний рівень вболівання – наскільки вболівальники люблять свій клуб! Куди не підеш – усюди написано “Хайдук”. Підеш у торговий центр – усюди “Хайдук”. Купуєш молоко – на пакеті “Хайдук”. Я навіть не можу порівняти це з чимось, що бачив до того. Звісно, мені там допоміг Артем Мілевський, бо все одно нова країна, нове місто, інша культура. Немає умовної бази, заїздів. Спершу треба було звикати до нових вимог, бо в Україні все інакше.Максим Білий у "Хайдуку" (фото: instagram.com/belyi_25)– У "Хайдуку" ти швидко став гравцем основи в Даміра Бурича. Як тобі вдалося так швидко адаптуватися? Бо постійно говорять про адаптацію, а в тебе сходу пішла ігрова практика.– Не одразу: чотири чи пʼять матчів я не грав. Мова – я володію базовою англійською, спочатку спілкувався англійською. Я питав тренера, чому не граю. Мені казали, що потрібен час на адаптацію. А я тоді, якщо подивитися, був одним із найдосвідченіших гравців, хоч мені було тільки 25 років."Хайдук" був дуже молодою командою, там грав Влашич у 16-17 років (звідти перейшов до Евертона, потім виступав за Вест Гем, а нині грає за Торіно в Серії А – прим. К.К). Найстаршими були я і Ловре Калініч (у 2018 став віцечемпіоном світу – прим.К.К). Тому я кажу: розумію, що мені потрібна адаптація, але я досвідчений футболіст, мені треба одразу грати.Повноцінно гравцем основи я став після гри з "Динамо" Загреб. Памʼятаю, дружина була на цій грі, і казала потім, що на трибунах були скаути топклубів – "Атлетіко", "Манчестер"… Я ж, у принципі, і планував перехід у "Хайдук" як трамплін до більш іменитих європейських клубів – ясно, що не в “Манчестер”, але до таких, які грають у Лізі чемпіонів.Після тієї гри я почав грати, і буквально через два місяці мені дзвонить Вадік Шаблій і каже: "Є пропозиція від Копенгагена, їдемо?". У мене був шок: пограв у "Хайдуку" чотири місяці – і вже така пропозиція. Не міг повірити. "Хайдук" насправді і є кузнею талантів, особливо хорватських.– Якщо подивитися, з ким ти грав: Калініч, Влашич, Юранович, Башич – чимало з них потім стали призерами чемпіонату світу. Хто з них вражав найбільше? Чи відчувалося, що вони можуть досягти такого рівня?– Я ж казав, що був одним із досвідчених, і з Влашичем ми сиділи в роздягальні поруч. По ньому одразу було видно, що він гратиме на тому рівні. По-перше, він зі спортивної династії – в нього сестра стрибунка у висоту, тобто батько чітко розумів, як виховувати чемпіона. Юранович прийшов, грав опорного півзахисника – такий чіпкий. Але постійно ображався, що не грає.Я йому допомагав, коли його в одній грі поставили правим захисником. Він був незадоволений, не хотів грати: “Це не моя позиція”. Я підходжу – я його називав Юра – і кажу: "Дивись, Юра, Срна скоро закінчуватиме в збірній. Ти будеш наступний. Чого ти не хочеш грати? Почни тут грати правого захисника – і потрапиш у збірну". І коли він зіграв на чемпіонаті світу, я йому написав: "Памʼятаєш, що я тобі казав?". Він посміявся. Ми досі спілкуємося з Йосипом.Юранович – він більше працьовитий, не можна сказати, що якийсь неймовірний талант. Був ще Тома Башич. Але вони тоді були ще зовсім молоді. А Калініч уже був гравцем збірної, там зрозуміло було, що він на топрівні. І в "Хайдуку" ніколи не боялися ризикувати: давали шанс 16-17-річним, не дивилися на результат, могли одразу пʼятьох сімнадцятирічних взяти в заявку, а двох-трьох випустити в стартовому складі. Тому, коли Влашичу у 18 років дали капітанську повʼязку, я не здивувався. Це, в принципі, їхній актив, вони на цьому заробляють гроші.– Одне з найбільш палких дербі Європи – ваше дербі з "Динамо" Загреб. Удома ти зіграв в основі, у гостях вийшов на заміну. Яка була атмосфера в команді напередодні? Хлопців якось накручували чи навпаки – всі все розуміють самі?– Там нікого налаштовувати не треба. Дивись: бази не було, заїзди були тільки перед єврокубками і перед "Динамо" Загреб. Підготовка в готелі, приїжджала "Торсида", ввечері співали пісні. Уяви: за день до гри ти виходиш і розумієш, що це за матч. Плюс рівень вболівання: приходить 30 тисяч – як раніше в нас, до війни – і вболівають. Тільки свисток – і в тебе мурахи по шкірі. Це неймовірно. Таких ігор чесно хочеться грати хоч кожного тижня. Це кайф, це адреналін."Влашич у 18 років прийшов на установку з тарілкою спагеті"– А як у Хорватії ставилися до легіонерів? Я, наприклад, говорив із Пилипом Будківським, він теж розповідав про європейський досвід. І казав, що коли в нас усі няньчаться з легіонерами, то в Європі інше бачення: він або кращий за тих, хто є, або до побачення.– У принципі, так і було. Якщо брати Західну Європу, ту ж Бельгію, там жорсткіше ставляться до іноземців – мені так здавалося з того, що я чув від тих, із ким спілкувався. Там узагалі не цяцькаються. А в Хорватії менталітет, у принципі, більш схожий на наш, слов’янський. Єдине – вони більш розкуті.Розповім один випадок із Влашичем. У нас перед установкою на гру був бранч – легкий обід. Давали спагеті, каву з печивом. Він не доїв – чи не встиг, чи пізніше прийшов. Час іти на установку – і він бере цю тарілку і йде з нею на установку. Ми, іноземці, так повертаємося, дивимося: 18 років, нахабно прийшов на установку і їсть спагеті. Тобто взагалі не переймається. Але йому ніхто нічого не сказав на це – після він виходить на гру і стає кращим. Ось такий менталітет.У нас таке не пройде – одразу зачепляться і тренер, і футболісти, та й футболісти до такого навіть не додумаються. А в них це норма: вони чітко розділяють особисте життя і футбол. А щодо ставлення – не можу сказати, що мене там цькували чи не допомагали. Вони розглядають іноземців як актив: дешево взяли, дорого продали.– В одному з інтервʼю ти казав, що "Хайдук" не відпустив тебе в "Динамо" Київ, а ще згадував "Копенгаген". Розкажи про ці ситуації. Шкодуєш, що тоді не перейшов?– Вважаю, що після того моя карʼєра пішла трішки не в тому напрямку, в якому я планував. "Копенгаген"… Якщо памʼятаєш, Китай тоді дуже активізувався, почав скуповувати гравців. І буквально за тиждень нашого капітана, центрального захисника (Горана Міловича – прим. К.К.), продали в Китай. У "Хайдука" залишилися я і ще один центральний захисник на все друге коло. Мені сказали: "Як би там не було, ми б тебе, звісно, віддали, але в нас немає кому грати". Тому мене не відпустили. А кликав мене, щоб ти розумів, Столе Сольбаккен (нині головний тренер збірної Норвегії – прим. К.К.).Минуло пів року – пропозиція з "Динамо". Вони хотіли, щоб я приїхав на перегляд. Знаю, що майже домовилися. Але тоді "Хайдук" поміняв тренера, поміняв президента. Там не так, як у нас: там обирають президента, він кличе свого спортивного директора, а спортивний директор – свого тренера. Тоді прийшов спортивним директором Маріу Бранку – дуже відома людина, працював у "Фенербахче", а зараз у "Бенфіці".У мене з ним була розмова, і він каже: "Послухай, такий серйозний клуб, як київське "Динамо", хоче взяти тебе на перегляд? Це не солідно. Хай просто надішлють пропозицію – питання не в ціні, хай це буде просто солідно". І вони не відпустили мене на перегляд, а "Динамо" з якихось своїх причин не захотіло трансферу без нього. Так усе і зірвалося.– А як ти зрештою пішов із "Хайдука"?– Буквально за місяць-два прийшли нові гравці, і я зрозумів: якщо прийшли новий тренер і новий спортивний директор, то, скоріш за все, мене хочуть позбутися. Бо перед тим мені почали натякати: "Давай перейдемо в Словенію, там є хороша команда, вони тебе хочуть". Я кажу: “Стоп-стоп, я тут основний гравець, це “Хайдук” Спліт – яка Словенія?”. Тоді вже зрозумів, що мене хочуть позбутися і взяти на моє місце своїх людей.І я сам підійшов і попросив розірвати контракт. Це була велика помилка, я на емоціях… Якби ми залишилися в єврокубках, я розумів, що буде ротація і я в будь-якому разі матиму ігрову практику. Але ми програли "Маккабі" Тель-Авів по пенальті (раунд плей-оф Ліги Європи 2016-17 років – прим. К.К.), вилетіли – і я зрозумів, що шансів немає. Тому на емоціях і підійшов.Після того, як я розірвав контракт, мені сказали: "Успіхів у київському "Динамо". Усі були впевнені, що я йду в "Динамо". А я просто розірвав контракт і поїхав додому. Тож розставання з “Хайдуком”, мабуть, не найкраще. Це була моя помилка. Розумієш, наприкінці серпня, без команди, не маючи пропозицій, взяти і піти… Це були такі емоції – і це був урок мені на все життя: спочатку треба дуже добре подумати, а потім робити.Коли я повернувся в Україну, на мене одразу вийшла "Зоря". Я тоді жив у Запоріжжі, вони там якраз тренувалися, і Юрій Миколайович запропонував мені повернутися. А "Зоря" тоді якраз мала грати в Лізі Європи з "Манчестер Юнайтед"."Зрозумів, що вже не отримую задоволення від футболу"– Третій клуб за кількістю матчів у твоїй карʼєрі – "Рух", який тоді якраз виходив в УПЛ. Чому обрав Львів?– Після "Хайдука" і "Маріуполя" – не зовсім вдалого періоду, хоча я мав ігрову практику і європейський досвід – я повернувся в "Зорю" і потрапив на перехідний період. Юрій Миколайович дав клубу дуже багато, але вже прийшов новий тренер, Віктор Скрипник, з’явилося багато гравців із "Дніпра", який на той час розпався. Це вже була зовсім інша команда, ніж та, в яку я колись прийшов. Скрипник на мене не розраховував. А в УПЛ на той час не було цікавих команд, де я міг би опинитися.Я подивився: у Першій лізі є команда, багата на інфраструктуру, цікавий менеджмент, цікавий SMM. Плюс там працював тренер Олександр Грицай, з яким я грав у "Зорі". Я спитав у нього, що за проєкт. Він каже: доволі цікавий. Я кажу: хочу грати. Запропонував свої послуги – і буквально за два дні опинився в "Русі".Максим Білий у складі "Руху" (фото: ФК "Рух"– Якщо говорити про “Рух” уже не в ігровому плані: наскільки невимушено для тебе відбувся перехід із гравця в тренера? Ти почав працювати в академії.– Дивись, ще коли я грав перший період у "Зорі", десь у 2012 році, я зрозумів, що буду тренером. Хочу стати тренером. Я почав вивчати португальську мову, бо дуже багато бразильців грає у світі, не тільки в Україні. Це так само актив. Мені було цікаво спілкуватися з ними, вивчати їхню культуру. Я це робив уже з прицілом на майбутнє.І коли прийшов час, я розумів, що рівень футболу в нас уже не той. Рівень зарплат уже не той, рівень адреналіну – вболівальників усе менше і менше через певні причини. Особливо після початку війни я просто зрозумів, що вже не отримую задоволення від футболу як такого. І плавно почав переходити на тренерство, де просто кайфую від цієї роботи. Я на своєму місці і, скажімо так, беру розгін. Бо дуже хочу розвиватися в цьому напрямку – мені це цікавіше, ніж бути футболістом.– Ти вчив португальську з репетитором чи самостійно?– У нас були бразильці, я спочатку спілкувався з ними через перекладач у телефоні. Потім у нас був масажист Макс, який так само володів португальською, і він мені допомагав із деякими словами. Так воно і пішло-поїхало.І в "Хайдуку" були бразильці, і на зборах за кордоном – усюди, де можна, я користувався португальською. А вже в "Олександрії", де я зараз працюю, в нас є репетитор, бо так само багато легіонерів. Тут я вже максимально щільно підтягнув мову – з граматикою, з усім. Питаю в наших легіонерів – кажуть, що я говорю дуже добре. Для тренера чим більше знаєш, тим краще. Комунікація в сучасному футболі, здається, виходить чи не на перший план.– Тобто, якщо Арда Туран іде в збірну Туреччини, то в "Шахтаря" вже є готова кандидатура?– Ні, для цього треба дуже-дуже багато працювати (сміється). Насправді багато тренерів губляться, думають, що вони вже готові. А це дуже важка робота, і для неї треба бути готовим максимально. Чесно кажу: якщо ти говориш про "Шахтар", то на даний момент я точно не готовий.– Ми з тобою одного року народження, тобто в нас було плюс-мінус одне дитинство, одне юнацтво. Потім ти був уже досвідченим гравцем і грав, наприклад, у "Зорі" з молодшими хлопцями – на кшталт Луніна. У них уже інший менталітет. А коли ти працював в академії "Руху" і бачив сучасних дітей, юнаків – наскільки велика різниця?– Зовсім інше покоління, абсолютно. Ми ж застали унікальний період: кнопкові телефони, таксофони, телевізор. Я їм кажу, що ми перемикали канали вручну, і перемикати йшов наймолодший у сімʼї. Вони на мене дивляться і не розуміють, про що я.Плюс вплинув коронавірус і дуже сильно впливає війна. Ну і, звісно, технології. Що мені подобається в академії "Руху" – вони зараз дають дітям заняття з різних видів спорту і пояснюють це тим, що в наш час діти були рухливішими, координованішими. Чому? У нас не було інтернету, ми бігали по будмайданчиках, по гаражах, грали в "козаків-розбійників", лазили по деревах – це були рухливі, координаційні ігри.А зараз діти більше в стаціонарному положенні: компʼютери, щось вчать, але все це сидячий режим. Через це вони менш координовані. І якраз академія "Руху" в цьому напрямку працює дуже класно: діти розвиваються всебічно, в різних видах спорту – чи то плавання, чи то футбол, чи то катання на ковзанах. Покоління дуже суттєво відрізняються, і на це треба звертати увагу.– Нещодавно бачив відео, де Ракицький говорить, що в дитинстві в нього не було нічого, окрім футболу. Щось на зразок: "Я жив футболом і настільки його любив, що нічого іншого в голові не було". А як зараз? Наскільки сучасні юнаки голодні до футболу, наскільки прагнуть себе реалізувати?– Згоден з Яриком: у мене так само був футбол – і все. Навіть навчання десь пропускав. А зараз у дітей дуже багато спокус. Ти можеш бути посереднім футболістом, але якщо ти якась зірка TikTok – то тобі вже той футбол не потрібен.Вимоги до футболістів стали меншими, тому в нас і такий рівень. Але знову ж таки, нашим футболістам не вистачає адреналіну, не вистачає вболівальників. Цього нічим не заміниш. Якщо молодий футболіст хоч раз вийде в Україні на “Донбас Арені” і зіграє при заповнених трибунах, думаю, в нього в голові буде тільки футбол. Бо це такі емоції, які ти ніде не купиш і ніде не візьмеш. І я кажу не тільки про дітей, а взагалі про наш дорослий чемпіонат і національну збірну – їм не вистачає цього адреналіну. Я просто впевнений: щойно закінчиться війна і ми повернемося на свої стадіони, у нас футбол полетить угору.Я знаю, про що говорю. Я грав багато домашніх матчів у Запоріжжі при 500 глядачах на "Славутич-Арені" – після, наприклад, 50 тисяч на "Де Кюйпі" в Роттердамі із "Феєноордом". Це зовсім інші емоції, зовсім інший рівень футболу.“Від кожного тренера щось узяв – і воно лежить у скарбничці”– За що ти відповідаєш зараз у штабі Володимира Шарана в "Олександрії"?– В принципі, мої функції не змінилися – і при Кирилові Нестеренку я відповідав за тактичний розвиток захисників, за стандартні положення в обороні та аути. Цей аспект у сучасному футболі теж немаловажливий. Коли я почав глибше в це занурюватися, дивитися певні матчі, певні команди, певну статистику, то побачив, що аути дуже сильно недооцінюють – і в атаці, і в обороні. Дуже багато команд пропускають атаки, а потім і голи після аутів. Тому в цьому напрямку і працюю.– Від кого з тренерів, з якими ти працював, ти найбільше взяв у свою тренерську роботу? Можливо, можеш назвати якісь конкретні речі, які запозичив?– Дивись, той же Гвардіола може сказати, що взяв у Кройфа. Але я впевнений, що він потроху найкраще взяв від багатьох тренерів. Так, в принципі, це і працює в сучасному футболі. В моєму випадку, наприклад, Вернидуб – це характер, гра на контратаках, залізна дисципліна. Скрипник – це більше психологія, інтенсивність, тактичні задумки: чи то ромб, чи то 4-3-3. Григорчук – це планування тренувань, чіткість дій, паузи, розписаний тренувальний процес, сама підготовка.Ти згадуєш тренерів, з якими працював, і вибираєш собі найкраще. Від кожного тренера я потроху взяв і досі це застосовую, запроваджую. Воно, скажімо так, лежить у мене в скарбничці, і коли прийде час, я, звісно, цим скористаюся. Деякі речі я записував, у мене все є в компʼютері.Ну і так само сучасний футбол: треба дивитися вперед. Зараз такі інновації, тим паче є можливість дивитися Wyscout, купу відеоматеріалу – головне правильно цим користуватися.– Хто з європейських тренерів імпонує тобі найбільше?– Це так само можна назвати міксом. Те, що зараз робить Флік у "Барселоні", – це просто космос. Так само подобається Артета. Але це зовсім інший футбол, кардинально відмінний. Якщо я скажу, що це Артета, хтось скаже: він любить оборонний футбол, стандарти – і все. Але ні, я звертаю увагу на процес: як він прийшов до цього футболу. Спочатку Артета грав так само, як Гвардіола, але це не давало результату – і він трошки перебудувався.Дивлюся Фліка, дивлюся Артету, цікаво, як Мареска зараз після Гвардіоли працює в "МанСіті". Так само дивлюся на сучасних молодих тренерів – той же Фабрегас: команда в нього ніби посередня, нема зірок, але дає шалений результат. Тобто потроху дивлюся, хто як керує, як працює, які інновації, і потихеньку будую себе.Максим Білий (фото: ФК "Рух")"Медаль нічого не гарантує – треба працювати і не зупинятися"– Фінальні питання. Найнезручніший нападник, проти якого ти грав?– Їх було дуже багато. Але один-два на памʼять приходять. Перший – стовідсотково Мілевський, а також Девич. Ось вони прям противні були, одного плану. Ще Нікола Калініч. Проти Андрія Шевченка я теж грав – було видно, що майстер, але проти нього довелося зіграти лише раз чи два. Тож, скоріш за все, Девич і Мілевський.– Найкращий або найкомфортніший партнер по обороні в карʼєрі?– Віталій Вернидуб.– Маю ще одне питання, але, здається, вже знаю твою відповідь. Якби можна було змінити одне рішення в карʼєрі, що б це було?– Мабуть, навіть не те, щоб не розривати контракт із "Хайдуком", на що ти натякаєш. А те, що після цього треба було одразу повернутися в "Зорю". Я ту пропозицію відхилив – і це була найбільша помилка.– Яку пораду ти дав би собі 19-річному, щойно ставши чемпіоном Європи?– Що ця медаль нічого не дає. Що треба працювати і не зупинятися. У той період я, знаєш, не те що зупинився, але десь подумав, що воно само собою має статися – що я буду футболістом. А ця медаль нічого тобі не гарантує.