В Україні завершилась вступна кампанія у заклади вищої освіти. У порівнянні з минулим роком попит на всі інженерні спеціальності серед абітурієнтів збільшився на понад 50%. Одним з популярних у цьому напрямі став факультет прикладних наук Українського католицького університету. DOU поговорив з ректором УКУ Тарасом Добком про те, як змінюється українська інженерна школа, чому в УКУ не призначають стипендію за високі бали на НМТ і що змусило факультет прикладних наук відмовитись від підтримки індивідуальних студентських пет-проєктів. А також чому не варто запускати програми під актуальні виклики, скільки випускників УКУ виїхали з України і як втримати талановиту молодь тут.«Нам не цікаво готувати рядових джунів-розробників на аутсорс»— Тарасе, які ваші перші враження від результатів вступної кампанії? Чи є щось особливе в новому наборі в УКУ?Цього року до Українського католицького університету приєдналися 477 першокурсників, приблизно стільки ж ми набрали і торік. Загалом отримали понад 1600 заяв, що є найбільшим показником з 2022 року. І нас тішить, що понад 80% наших першокурсників на вступній кампанії зазначили УКУ як перший пріоритет. Середній бал досить високий — 171,4. Це означає, що ми набрали критичну масу здібних першокурсників. Студенти вчаться не лише від викладачів, а й одне від одного.Коли батьки абітурієнтів запитують моєї поради щодо вибору університету чи навчальної програми, я завжди називаю три речі. По-перше, правильний напрям. Важливо вгадати із загальною сферою — чи це природничі, чи суспільні, чи гуманітарні науки тощоДруге — оточення. У середовищі сильних і вмотивованих студентів власні результати будуть значно кращими. Третє — увага викладачів. Важливо, чи мають викладачі на тебе час.Коли викладач заходить в аудиторію, перед ним постає дилема: на кого орієнтуватися? Якщо критична маса студентів невмотивована або неналежно підготовлена до навчання, страждають ті, хто здібніший і готовий працювати. Вони просто перестають розвиватися. Саме тому середовище має вирішальне значення.— За даними по Україні, попит на інженерні спеціальності глобально збільшився щонайменше в півтора рази. Як ви оцінюєте цю тенденцію? Чи відображають її результати вступу до УКУ? Найбільш популярними бакалаврськими програмами стали ті, що викладаються на факультеті прикладних наук: це комп’ютерні науки, ІТ і аналітика рішень, а також робототехніка. До речі, існує упередження, нібито до айтівців в нас особливе ставлення, як до еліти. Це не так. Всі трі бакалаврські програми є однаково якісними і продуманими, до того ж багато практичних занять є спільними для всіх студентів факультету. Ми свідомо рухаємось до міждисциплінарного формату, бо розуміємо, що однаково важливими і софт, і «залізо», і аналітика рішень. Тобто йдеться про системний інженерний підхідДійсно, зростання попиту на робототехніку та інші інженерні спеціальності — всеукраїнський тренд. І це чудово. Тобто ми, освітяни, успішно донесли до суспільства меседж про престижність інженерних професій. А тепер починається найскладніше: треба залізти «під капот» і розібратись, як ця інженерна освіта реалізується на місцях. Бо нас має хвилювати не тільки кількість, а і якість майбутніх фахівців. І тут, думаю, нам потрібна серйозна розмова між всіма зацікавленими сторонами — і університетами, і бізнесом, і Міністерством освіти. Розмова, насамперед, про відродження самої культури інженерних наук. Що я маю на увазі? За радянських часів інженерна школа в Україні була дуже потужна — численні конструкторські бюро, виробництва, заводи. А далі стався цікавий поворот: діти радянських інженерів пішли розвивати індустрію IT. В результаті ми маємо своєрідний парадокс. В нас є багато сильних програмістів, що, безумовно є успіхом для сфери IT.Водночас з інженерного процесу в нас фактично випало ціле поколінняМи майже втратили здобутки старої школи, зокрема розуміння, як довести певну ідею до «заліза», до робочого рішення. Все це треба відбудовувати фактично з нуля. І, як на мене, варто почати зі змін в системі освіти. Інженерна освіта має бути з фокусом на проєктну роботу, на навчання через реальні задачі з першого курсу. Тільки так можна сформувати у майбутнього фахівця специфічну виробничу візію, тобто розуміння, чи реально виготовити продукт з доступних матеріалів і на доступному обладнанні. Скільки він буде коштувати, чи доцільно його масштабувати, чи можливо його полагодити в польових умовах. Все це є складовими системного інженерного мислення, яке сучасний фахівець, на мою думку, має отримувати в рамках профільної освіти. Бо впродовж якогось додаткового короткого курсу засвоїти це нереально. При цьому важливо не намагатись бездумно натягнути іноземний досвід на наші реалії. Бо умови, в яких працюють зараз інженери в Україні і, скажімо, в США — дуже різні. В нас інженер має бути ощадливим і вміти працювати з багатьма обмеженнями — в часі, в бюджеті тощо. Ми, як університет, так само змушені зважати на певні обмеження. Щоб не розпорошувати ресурси, наприклад, ми відійшли від практики індивідуальних дрібних студентських пет-проєктів. — А чому? Зазвичай айтівці без комерційного досвіду мають робити пет-проєкти, щоб зацікавити рекрутерів. А ви тим часом пропонуєте своїм студентам від них відмовитись. Так, але відмовитись на користь великих командних проєктів. Уже маємо успішний приклад: близько двадцяти студентів факультету зробили модель марсохода для конкурсу European Rover Challenge і пройшли у фінал. Марсохід назвали Indomitus, що в перекладі з латинської мови означає «незламний». За умовами конкурсу він має виконувати завдання, максимально наближені до реальних космічних місій. Наш Indomitus вміє пересуватись складним рельєфом, відбирати зразки ґрунту за допомогою маніпулятора, в парі з дроном проводити розвідку місцевості і взаємодіяти з оператором через наземну станцію. У вересні поїдемо його показувати у фіналі конкурсу в Кракові.Університет вклав у цей проєкт $40 тис.Так, це не мало, але ми отримали реальний результат, який надихає і нас, і студентів, і який точно оцінять майбутні роботодавці. І, що не менш важливо, студенти не закинули свій задум на півдорозі, як буває з індивідуальними маленькими проєктами, а довели її до кінця. Це саме те, чого ми зараз прагнемо в усіх наших проєктах. На деякі з них ми навіть вирішили виділити більше часу — не семестр, як планували спочатку, а цілий рік. Щоб студенти не просто показали проміжний результат і отримали залік за цікаву ідею, а доробили її до стадії продукту. Щоб вони мали амбіції і вчились їх втілювати.Ще коли ми відкривали в 2016 році програму з комп’ютерних наук, то розуміли: нам не цікаво готувати рядових джунів-розробників на аутсорс. Ми поставили собі завдання, щоб наші студенти освоювали складні наукоємні речі, такі як машинне навчання. Щоб вони йшли працювати в продуктові компанії, а в ідеалі — будували власні стартапи, створювали робочі місця. І це, насправді, був виклик. Бо на той час студент міг ще на другому курсі просто влаштуватись на IT-аутсорс, почати заробляти більше, ніж його батьки, і думати, що схопив Бога за бороду. А в результаті — зарано розслабитись, зупинитись у розвитку і врешті втратити конкурентоспроможність. Зараз ситуація змінилась, увійти в IT стало набагато складніше. Тим важливішою є наша місія закласти в молодих айтівців жагу до навчання і постійного вдосконалення. — А як цього досягти?Фахівець зростає тільки тоді, коли долає виклики. Наше справа — знайти для молодої людини гідний виклик і допомогти їй з ним впоратись, не зламавшись. Забезпечити всебічну підтримку, дозволити робити помилки і навчити їх виправляти. А що таке виклик для технаря? Звичайно, складний і цікавий проєкт. А на нього потрібні гроші. Як у кейсі з марсоходом: якби ми не знайшли $40 тис, нічого б не вийшло. Тож ми постійно в пошуках грантів на студентські проєкти. Я, насправді, думаю, що тут давно мав би втрутитись український бізнес. Сказати своє вагоме слово: «Нам потрібні якісні фахівці, давайте щось робити разом».Але бізнес десь собі стояв осторонь, і тільки зараз, із повномасштабною війною це змінилосяНарешті є позитивні кейси, коли бізнес входить в тісну взаємодію з університетами, бере участь в наглядових радах, у формуванні профілів освітніх програм. Як приклад, Fire Point разом з Київською школою економіки запустив програму з дуальною формою навчання «Інжиніринг інноваційного виробництва» . Це дуже хороший крок. Потрібно більше.Але прямих інвестицій бізнесу в освіту все ще замало, як і замало спільних з університетами R&D-центрів і технопарків. Про це багато говорять, але більшість ідей, схоже, залишаються на папері. Я дуже сподіваюсь, що новий міністр освіти Андрій Бутенко, який раніше очолював Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, візьметься за цю проблему.Повертаючись до питання про амбіції, хочу наголосити, що їх підживлює навіть саме знаходження в академічно сильному колективі. Хоча це теж своєрідне випробування. Діти, які звикли бути зірками і лідерами в школі, часом болісно сприймають конкуренцію. Я завжди попереджаю батьків першокурсників, щоб вони були готові підтримати своїх дітей у цьому новому досвіді. Бо саме цей досвід будує зрілість. Виробляє здоровий глузд, певне смирення.Це, до речі, ще один позитивний момент міжнародних проєктів: ми виштовхуємо студентів із зони комфорту, показуємо, що їм є, куди рости. Хай вони бачать, що спроможні на рівні конкурувати зі своїми однолітками з кращих міжнародних університетів. Це дає їм і мотивацію зростати далі, і впевненість у власних силах.— Чи фіксуєте ви для себе, яка частка випускників потім працює в ІТ, засновує власні компанії?Близько 90% випускників працюють у сферах, що мають стосунок до ІТ — від радіоелектроніки до консалтингу. Щодо тих 10%, які обирають не інженерію, — це дуже унікальні історії. Наприклад, Ірина Жлуктенко є співзасновницею фонду «Лапка Дзиги» (ми записували інтервʼю з кофаундером Тарасом Жлуктенком), хтось очолює освітні проєкти, хтось розвиває власний агропроєкт — і ми раді, що продукуємо цікаві історії. А хтось уже чотири роки служить у Збройних силах України, і завдання, які він виконує, дуже далекі від ІТ. Близько 5% наших випускників є співвласниками венчурних компаній. Щоправда, з кожним роком ці дані все складніше аналізувати, бо не всі випускники афішують свою роботу з безпекових міркувань.«Ми рухаємося до повноцінного інженерного факультету»— Чи з’явилися в УКУ цьогоріч нововведення саме серед технічних програм? Можливо, якісь напрями виникли як відповідь на нові потреби чи виклики в дефтеку?Ми поступово рухаємося від класичного IT-факультету до створення повноцінного інженерного факультету. Наш головний фокус — міждисциплінарність.Зараз на Факультеті прикладних наук є три бакалаврські програми: «Комп’ютерні науки», «IT та аналітика рішень» і «Робототехніка». Для нас важливо зламати шкідливий стереотип, який іноді трапляється в суспільстві: мовляв, якщо не пройшов на IT, тоді йди на інженерію. Це хибний підхід.В УКУ немає «привілейованих» чи другорядних напрямів. Ми, навпаки, постійно перемішуємо студентів із різних програм.Студент навчається на бакалавраті чотири роки, на магістратурі — два.Будь-яка програма, створена лише як відповідь на актуальний виклик, приречена на провал уже за пів рокуРинок зміниться. Коли штучний інтелект лише набирав обертів, усі казали, що промт-інженер — це нова професія, і, напевно, під це навіть створювали освітні програми. Сьогодні Claude сам створює для себе промти на основі прикладів даних. Ми зрозуміли, що треба йти глибше: додали курс із GenAI, розширили курс «Математичні методи машинного навчання» сучасними алгоритмами, розвинули невелику інфраструктуру для тренування власних моделей — з чого згодом народився проєкт LAPA (українська велика мовна модель).Якщо говорити про дефтек, то, спілкуючись із нашими випускниками, ми бачимо: найбільший виклик — не хардскіли, а ціннісна історія. Дефтек — це далеко не робота з дому. Це постійні виїзди на лінію фронту та відповідальність за продукт, від якого залежать життя людей. Це набагато складніші питання, до яких студентів треба готувати. Наприклад, ти маєш бути готовим працювати в різних умовах — деколи при −15°, а деколи у спеку при +35°. Якщо в тобі немає стержня, війна тебе зламає. Навички важливі, але найперші виклики — не в них.— Зараз багато говорять про незадовільний рівень викладання в школах фізики і математики, більшість випускників насилу набирають на НМТ прохідні бали з цих дисциплін. Цього травня звучали пропозиції взагалі скасувати обов’язковий тест з математики. Нас, як спільноту технарів, це відверто турбує. На вашу думку, наскільки насправді є поганою ситуація зі шкільною освітою?Проблема є і досить глибока. З розмов з колегами з інших університетів ми знаємо про ситуації, коли абітурієнт навіть набирає прохідні бали, а потім не може подужати університетську програму саме через брак шкільної бази. Це нам дається в знаки системна криза середньої освіти, зумовлена тим, що роками набір на педагогічні факультети відбувався за залишковим принципом. Туди йшли абітурієнти з найнижчими балами з ЗНО та НМТ. — Чи можуть університети вплинути на ситуацію зі свого боку?Ми намагаємось працювати зі школами. В нас була програма Leave No One Behind за підтримки Тайваню. Вчителі інформатики з Львівщини, Франківщини і Полтавщини проходили курси з робототехніки, захищали свої проєкти. Зараз ми спільно з гуманітарним фондом Nova Ukraine працюємо над створенням горизонтальної вчительської STEM-спільноти, де вчителі спілкуватимуться, ділитимуться досвідом.Наша роль — модерувати цю спільноту і бути таким собі «дорослим в кімнаті», який не порадить чогось шкідливого чи неефективного. Вчителі, звісно, можуть самі знаходити собі різні матеріали в інтернеті, але хтось має їх скерувати у правильному напрямку. До того ж більшість цих матеріалів викладені англійською мовою, а шкільні вчителі, на жаль, досі не володіють нею на достатньому рівні. Це ще одна проблема.«Маємо боротись за тих, хто їде за кордон не від війни»— Чи відчуваєте ви наслідки того, що батьки вивозять хлопців-випускників за кордон? Можливо, змінилось співвідношення хлопців і дівчат серед студентів?На факультеті прикладних факультетів у нас стабільно 60% хлопців і 40% дівчат, цього року пропорції не змінились. Втім відплив талановитої молоді з України, звісно, відбувається. І, за моїми спостереженнями, як раз на моменті вибору університету.Ми, наприклад, стежимо за учасниками Малої академії наук, переможцями олімпіад. Декан факультету прикладних наук Олесь Добосевич є одним з лідерів математичного олімпіадного руху в Україні. Часто олімпіадники вступають в Кембридж, Гарвард чи Массачусетський технологічний інститут і вже не повертаються. Були також ситуації, коли люди подавали до нас документи з першим пріоритетом, а потім виявлялося, що вони це робили просто для підстраховки, а самі вже виїхали на навчання за кордон. — Як, на вашу думку, можна втримати талановиту молодь в Україні?Це проблема, для якої не існує рішення в стилі one size fits all. Я вважаю, що ми не можемо і не маємо права впливати на людей, які виїжджають з міркувань безпеки. Але за абітурієнтів, які просто шукають хорошу освіту і професійні перспективи, мусимо поборотися.Наші аргументи — це, по-перше, високий рівень навчання. По-друге, знову ж таки, можливість брати участь в різних міжнародних проєктах. Вже кілька років УКУ є учасником програми Responsible AI for Ukraine, створеної за ініціативи та підтримки Центру відповідального ШІ Нью-Йоркського університету. Вона об’єднує дослідників з понад 25 університетів з США, Франції, Великої Британії, Ізраїлю. Наші студенти роблять з ними спільні дослідження, публікуються в провідних наукових журналах. Отже, розуміють, що українська освіта є цілком дієвою перепусткою для виходу на світовий рівень. В результаті ми самі вирішили створити Центр для даних, штучного інтелекту та суспільства в УКУ.Така стратегія втримання талантів реально працює. Непрямим підтвердженням цього для мене стала статистика студентів, які залишили наш університет за власним бажанням впродовж року після надання урядом дозволу для виїзду за кордон хлопцям до 22 років. Навіть якщо припустити, що кожен з таких студентів припинив навчання, щоб виїхати за кордон (а це не так), таких за цілий рік було не більше 20 осіб, тобто близько 3% всіх хлопців, які навчаються в УКУ на бакалавраті. Ми вдячні нашим студентам та їхнім батькам, які попри наслідки війни вірять в українську освіту. — Чи є у вас дані, скільки випускників УКУ виїхали з України? Загалом з моменту створення УКУ в 2002 році ми випустили близько 9000 фахівців, з них лише 10% живуть за кордоном. Дуже низький відсоток, на мою думку. І ми прагнемо, щоб всі вони зберігали зв’язки з Україною. В нас є спільнота випускників UCU Alumni, яка влаштовує івенти по всьому світу. Цього року відбулося кілька онлайн-зустрічей наших випускників в Північній Америці. Тих, хто живе в Європі, регулярно збираємо офлайн в нашому центрі у Вроцлаві. «Не спокушаємо стипендіями, бо не хочемо купувати таланти»— У чому, на вашу думку, полягає головна відмінність української системи вищої освіти від західної? Що є нашою перевагою? Які моменти треба терміново змінювати?Незважаючи на всі проблеми нашої вищої освіти, в Україні є консенсус, що вона принаймні має бути. Тобто закінчити школу і вступити в університет — це для нас звичайний етап життя. Ми це сприймаємо як належне, хоча насправді це великий плюс нашого суспільства. Для американців, приміром, вища освіта є опцією, до того ж елітарною, доступною лише заможним людям. Через це в США дедалі більше поглиблюється соціальний розкол.В нас такого розколу нема, бо освіта дуже поширена і доступна усім. Втім, тут є і зворотний бік медалі. На жаль, існують вищі навчальні заклади, де відбувається імітація освітнього процесу. Студенти роблять вигляд, що навчаються, викладачі — що навчають. Такі університети завжди матимуть своїх клієнтів, яким просто потрібна «корочка», — і нехай. Але хотілось би, щоб у нас сформувався прозорий ринок освіти, де ніхто не вводитиме абітурієнтів в омануІ ті, хто прагне справді якісних знань, розумітимуть, де їх шукати. Ми бачимо, що цей ринок потроху формується, здобувачі освіти стають більш вибагливими. Наприклад, УКУ обирають навіть незважаючи на досить високу вартість навчання — 165 тис. грн за рік бакалаврату. Звісно, ми маємо соціальні стипендійні програми для талановитих дітей, батьки яких невзмозі платити таку суму. Цього року кожен другий однокурсник отримає соціальну стипендію, що повністю або частково покриє вартість навчання. Але ми принципово не даємо академічних стипендій «на вході» за високі бали на НМТЗа них студенти можуть отримувати державні гранти — це окрема від нас історія. Ми, як університет, не купуємо таланти. Хочемо, щоб абітурієнтів мотивувала насамперед наша освіта, а не якісь інші фактори. Вже потім, якщо студент показує хороші результати, ми платимо йому академічну стипендію, яка на 50% покриває вартість навчання. Також ми принципово не знижуємо прохідні бали. Цього року ми їх навіть підвищили для деяких дисциплін.— Колись спілкувалася з ректором Тартуського університету в Естонії. Він сказав, що до кінця навчання в них доходять лише 80% студентів, інші десь губляться в процесі. Яка з цим ситуація в УКУ?Приблизно така ж, і ми вважаємо це за норму. Знаєте, в деяких університетах є негласне правило не виганяти контрактників. Мовляв, студент приносить гроші, тож треба його довести до диплома. Для нас це неприйнятно, бо йдеться не лише про репутацію, а й про ефективність навчання для всіх. Бо коли в колективі набирається критична маса слабких студентів, перед викладачем постає дилема, що робити: підтягувати їх до нормального рівня чи спрощувати програму. В будь-якому разі в цій ситуації страждають здібні люди, які хочуть і можуть розвиватись.Тому ми без вагань відраховуємо студентів з низькими академічних успіхами. З іншого боку, в нас є система раннього виявлення проблем у навчанні студента та його підтримки, щоб повернутися на нормальну траєкторію. До речі, студенти, що з тих чи інших причин припиняють навчання на факультеті прикладних наук, зазвичай повертаються — за рік, за два, з новими силами і мотивацією. — Цього року є очевидна тенденція: вступники масово їдуть на захід країни, а лідером за кількістю заявок стала Львівська політехніка. Це продиктовано і безпекою, і іншими чинниками. Чи доводиться вам узагалі конкурувати за таланти з іншими вишами за такого напливу? Чи студентів зараз вистачає усім?Гарне запитання. У нашій свідомості головний виклик — це конкуренція не з вітчизняними закладами, а з міжнародними, адже ризик відпливу мізків з України досі є. Водночас, добре, що існують університети з різними місійними підходами та різними освітніми філософіями. Таким чином студенти мають вибір, де найкраще зможуть зреалізувати свої таланти. Не бачу проблеми в конкуренції не тільки тому, що вона зміцнює якість освітніх програм. А й тому, що наш ринок праці «проковтне» більшу кількість якісних інженерів, ніж випускають українські виші. Жнив багато, а робітників мало...Це правда, що зараз найбільше страждають від відпливу студентів прифронтові заклади вищої освіти. Водночас, попри всі труднощі, багато з них роблять фантастичну роботу і зберігають лояльність абітурієнтів та студентів. Наприклад, мене захоплює кейс і команда Сумського державного університету чи Дніпровської політехніки. Важливо, щоб, попри конкуренцію, хороші українські університети розуміли, що роблять спільну справу.